Тіні забутих предків | ||||
---|---|---|---|---|
Жанр | психологічна, лірично-філософська повість | |||
Автор | Михайло Коцюбинський | |||
Мова | українська | |||
Написано | 1911 | |||
Опубліковано | 1912 | |||
| ||||
Цей твір у Вікіцитатах | ||||
Цей твір у Вікіджерелах |
Цей твір потрапив до списку ста найкращих творів української літератури за версією ПЕН-клубу |
«Тіні забутих предків» — повість Михайла Коцюбинського, написана під враженням його перебування на Гуцульщині в 1911 році.
У творі розповідається про кохання гуцулів Івана й Марічки з ворогуючих родів, що трагічно завершується для обох. У повісті яскраво передано гуцульські побут і життя з елементами фольклору.
1960 року поставлено балет на музику Віталія Кирейка.
1964 року повість екранізував Сергій Параджанов.
У селі біля річки Черемош ростуть двоє дітей, Іван та Марічка. Через відлюдькуватість та цікавість до чаклунства й нечистої сили мати Івана навіть вважала його одмінком. Коли йому виповнюється 7 років, одного разу, пасучи корів, Іван чує дивну пісню, хоча поряд немає людей. Згодом він дізнається про давню ворожнечу свого роду Палійчуків з Гутенюками, та стає свідком замаху на свого батька, від рани той за кілька днів помирає. Задля помсти він б'є Марічку, адже вона є дочкою вбивці, та викидає в річку її кісники. Вона хвалиться, що має кращі, Іван із заздрощів починає хвалитися сам і врешті діти забувають про образу.
Іван з Марічкою починають разом пасти овець та з часом закохуються одне в одного. З тринадцяти років вони кохаються та мріють про одруження. Проте після смерті батька господарство занепадає. Юнак вирушає на літо на заробітки працювати на полонині. Там разом з іншими гуцулами він випасає овець, доїть їх та виробляє бринзу.
Коли Іван лишається вартувати ватру, йому ввижається Марічка. Повернувшись із полонини, він дізнається, що Марічка загинула через повінь. Спершу він не вірить, вважаючи це чутками Гутенюків, але потім знаходить тіло коханої. Пригнічений втратою, Іван блукає горами, живлячись самими ягодами. У селі його вважають загиблим.
За шість років Іван повертається додому змарнілий та розповідає, що працював в угорців пастухом. Він одружується на дівчині з багатого роду Палагні та добре веде господарство. Проте Палагна починає зраджувати йому з мольфаром Юрою, що нібито володіє могутнім чаклунством. Іван через це б'ється з Юрою на бартках в корчмі та ранить його, але суперник ламає його зброю. Після цього Іван знову марніє та підозрює, що мольфар повільно вбиває його чаклунством. Йому вдається підглянути, як Юра при Палагні штрикає ляльку, насилаючи хворобу та смерть.
Відвідавши місце, де гуляв з Марічкою, Іван зустрічає її в подобі мавки. Вони розмовляють про те як разом розважалися, поступово заглиблюючись у ліс. Несподівано Марічка зникає, Іван розпалює багаття, до якого приходить чугайстер та запитує, де мавка. Знаючи, що за переказами чугайстер полює на мавок, Іван не видає, що був з примарою Марічки. Чугайстер кличе його в танок, граючи ту саму пісню, що Іван чув в дитинстві. Після танцю Іван падає знесилений, але голос мавки спонукає його вирушити на пошуки коханої. Йдучи крізь хащі, він падає в урвище. Наступного дня пастухи знаходять Івана ледь живим, та скоро він помирає.
Ховають Івана за місцевим звичаєм з танцями й піснями. Скоро поховання перетворюється на гру з веселощами і від танцю тіло Івана саме починає трястися, наче живе, під звук трембіт.
Повертаючись з Італії влітку 1910 року, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Короткі відвідини того краю з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір не дали письменнику досить матеріалу для твору, проте бажання написати про «незвичайний казковий народ», гуцулів, не полишило його. Коцюбинський ще раз відвідав гуцульський край, де вивчав звичаї, побут, фольклор його мешканців. На думку письменника, гуцули й у XX ст. залишились язичниками. Враження від «чарівного полону» горян лягли в основу повісті.
1964 року вийшла однойменна екранізація Сергія Параджанова. Головні ролі виконували Іван Миколайчук (Іван), Лариса Кадочникова (Марічка), Тетяна Бестаєва (Палагна), Спартак Багашвілі (Юра). Важливо, що у прокаті за кордоном фільм мав назву “Дикі коні вогню”.[1]
Режисер згадував[2]:
"Я давно мріяв створити фільм, в якому на повний голос можна було б розказати про поетичну, талановиту душу українського народу". |
Після прочитання повісті Михайла Коцюбинського в Параджанова одразу виникло бажання її поставити. Тож він знайшов твір, що відповів його мистецьким уподобанням[3]:
"Ми хотіли зробити фільм про вільну людину, про серце, яке хоче вирватися, звільнитися від побуту, від дрібних пристрастей і навичок... Ми відкривали для себе Карпати не як етнографічний матеріал. Любов, відчай, самотність, смерть — ось фрески з життя людини, які ми створили." |
2014 року у Вінниці проходив літературно-мистецький проєкт «Гастролі одного твору», присвячений 150-річчю від дня народження М. Коцюбинського. Подія включала в себе мініекспозицію робочого кабінету письменника, театралізовану презентацію мініекспозиції, створену на основі повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Актори «Експериментального вуличного театру» Вінниці розповідали історію створення повісті, що чергувалася з театром тіней — уривками повісті. Усе дійство супроводжувалося відеоінсталяцією[4].
Це незавершена стаття про літературу. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
Стаття Тіні забутих предків (повість) в українській Вікіпедії посіла такі місця в місцевому рейтингу популярності:
Представлений вміст статті Вікіпедії було вилучено в 2021-06-14 на основі https://uk.wikipedia.org/?curid=1334102