Стамбульська конвенція | |
---|---|
Тип | договір Ради Європиd і international human rights instrumentd |
Підготовлено | 7 квітня 2011 |
Підписано | 11 травня 2011 |
Місце | Стамбул, Туреччина |
Чинність | 1 серпня 2014 |
Умови | 10 ратифікацій, 8 з яких від членів Ради Європи |
Підписанти | 45 країн + Євросоюз |
Сторони | 34 країни підписали Конвенцію |
Зберігається | Генеральний Секретар Ради Європи |
Мови | Англійська та Французька |
Сайт | https://www.coe.int/en/web/istanbul-convention/home |
Медіафайли у Вікісховищі |
Конвенція Ради Європи про запобігання насильству проти жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, або Стамбульська конвенція[1] (англ. Council of Europe Convention on preventing and combating violence against women and domestic violence; Istanbul Convention) — міжнародна угода Ради Європи, яка криміналізує, захищає постраждалих та попереджує насильство проти жінок та дівчат, а саме домашнє насильство (включаючи психологічне та економічне), сексуальне насильство (згвалтування, зокрема й шлюбні, та сексуальні домагання), убивства честі та інші злочини, виправдовувані «честю» (обливання кислотою, спалювання вдів, вбивства наречених), калічення жіночих геніталій, примусові стерилізації[en], аборти[en] та шлюби[en], переслідування (сталкінг) та інше насильство, асоційоване зі статтю. Конвенція визначає насильство проти жінок порушенням прав людини та формою дискримінації і пропонує системні та контрольовані стратегії викорінення цих явищ.
Відкрита для підписання 11 травня 2011 у Стамбулі, Туреччина, набула чинності 1 серпня 2014 року і є постійно відкритою до підписання будь-якою країною світу. 12 березня 2012 року Туреччина першою ратифікувала Конвенцію, а вслід за нею — 36 країн з 2013 до 2022 року (Албанія, Андорра, Австрія, Бельгія, Боснія і Герцеговина, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Молдова, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Північна Македонія, Польща, Португалія, Румунія, Сан-Марино, Сербія, Словенія, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чорногорія, Швейцарія, Швеція). Станом на січень 2018 року підписана 45 країнами та ЄС.
Україна, одна з країн-авторок Конвенції, підписала її 7 листопада 2011 року, а ратифікувала — 20 червня 2022 року[2].
Метою конвенції є запобігання насильству, захист постраждалих і «покінчення з безкарністю злочинців»[3]. Конвенція не вимагає узаконення одностатевих шлюбів чи іншої регуляції особистого життя, не стосується сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності чи трансгендерності, а також не регулює сімейні структури: вона не містить визначення «сім'ї» і не сприяє певному типу сімейних умов. Конвенція захищає не лише жінок, а також не регулює релігійні норми чи вірування.[4]
«Конвенція, безумовно, не стосується припинення статевих розбіжностей між жінками та чоловіками. Ніде в Конвенції не передбачається, що жінки та чоловіки є або повинні бути «однаковими»». | ||
— Пресреліз Ради Європи, листопад 2018 |
Попри це, частина релігійних, ультраправих та консервативних сил, що протистоять імплементації та ефективній дії Конвенції, відстоює думку, що конвенція має на меті просування «ґендерних ідей»[5]. У березні 2021 року Туреччина скасувала свій підпис і ратифікацію Конвенції з формулюванням, що вона використовувалася для «нормалізації гомосексуальності»[6].
Рада Європи з 1990-х років приймала блоки ініціатив для просування захисту жінок від насильства. Зокрема, ці ініціативи вилились у впровадження Комітетом Міністрів Ради Європи у 2002 році рекомендацій (Council of Europe Recommendation Rec(2002)5) країнам-учасницям щодо захисту жінок від насильства,[7] а також запуску у 2006—2008 роках всеєвропейської кампанії боротьби з насильством проти жінок (включно з домашнім насильством).[8] Парламентська асамблея Ради Європи також зайняла чітку політичну позицію проти всіх форм насильства проти жінок. Вона прийняла чисельні резолюції та рекомендації, що закликали до законодавчо встановлених стандартів запобігання, захисту постраждалих та судочинства над найважчими та найбільш поширеними формами насильства за гендерною ознакою.
Національні звіти, дослідження та опитування виявили пандемічний масштаб проблеми у Європі. Кампанія показала широкий розмах національних показників насильства проти жінок та домашнього насильства. Тому стали необхідними гармонізовані законодавчі стандарти, аби впевнюватись, що постраждалі отримують однаковий рівень захисту скрізь у Європі. Міністри юстиції країн-учасниць Ради Європи почали обговорення необхідності кратно збільшувати захист від домашнього насильства, особливо партнерського насильства у близьких відносинах. Рада Європи вирішила за необхідне ввести стандарти запобігання насильству проти жінок та домашньому насильству широкого спектру охоплення. У грудні 2008 року Комітет Міністрів створив експертну групу для підготування чернетки конвенції у цій галузі. За два з чимось роки ця група, названа CAHVIO (Ad Hoc Committee for preventing and combating violence against women and domestic violence)[9], розробила початковий текст. Протягом наступної стадії розробки конвенції Велика Британія, Італія, Росія та Святий Престол пропонували поправки до вимог Конвенції. Ці поправки критикувалися організацією Amnesty International[10]. Фінальний текст Конвенції було створено у грудні 2010 року.
Конвенцію було прийнято Комітетом Міністрів Ради Європи 7 квітня 2011 року. Відкрито для підписання 11 травня 2011 року рішенням 121-ї сесії Комітету Міністрів. Вона набрала чинності з включенням 10 ратифікацій, вісім із яких мали бути від країн-учасниць Євросоюзу. На грудень 2015 року, Конвенцію було підписано 39-ма країнами, слідом за ратифікацією Албанією, Австрією, Боснією та Герцеговиною, Італією, Чорногорією, Португалією, Сербією та Туреччиною. Пізніше того ж року її ратифікували Андорра, Данія, Франція, Мальта, Монако, Іспанія та Швеція. У 2015 році також була ратифікована Словенією, Фінляндією, Польщею та Нідерландами, а в 2016 — Сан-Марино, Бельгією та Румунією; у 2017 — Грузією, Норвегією, Німеччиною, Естонією, Кіпром та Швейцарією, а у 2018 році — Хорватією, Македонією, Ісландією та Грецією.[11] Країни, що ратифікували Конвенцію, є законодавчо пов'язаними її положеннями, як тільки вона набуває чинності.
За даними офіційного сайту Конвенції на червень 2018 року[3], 34 країна ратифікувала Конвенцію, 16 країн лише підписали. Повний список країн із датами підписання, ратифікації, набуття чинності за тим же джерелом подано нижче (локальні умови та доповнення до тексту: R — застереження, D — декларації, денонсації, виключення, A — повноваження, T — територіальні уточнення, C — переписка, O — заперечення; Цифрами позначена черга ратифікації).
Туреччина повідомила про вихід із Стамбульської конвенції в березні 2021 року[12][13].
Підписанти[14] | Підписано | Ратифікація | Набрання чинності | відкликано |
---|---|---|---|---|
Албанія | 19/12/2011 | 04/02/2013 | 01/08/2014 | |
Андорра | 22/02/2013 | 22/04/2014 | 01/08/2014 | |
Австрія | 11/05/2011 | 14/11/2013 | 01/08/2014 | |
Бельгія | 11/09/2012 | 14/03/2016 | 01/07/2016 | |
Боснія та Герцоговина | 08/03/2013 | 07/11/2013 | 01/08/2014 | |
Болгарія | 21/04/2016 | |||
Вірменія | 18/01/2018 | |||
Хорватія | 22/01/2013 | 12/06/2018 | 01/10/2018 | |
Кіпр | 16/06/2015 | 10/11/2017 | 01/03/2018 | |
Чехія | 02/05/2016 | |||
Данія[note 3]. | 11/10/2013 | 23/04/2014 | 01/08/2014 | |
Естонія | 02/12/2014 | 26/10/2017 | 01/02/2018 | |
Європейський Союз | 13/06/2017 | |||
Фінляндія | 11/05/2011 | 17/04/2015 | 01/08/2015 | |
Франція | 11/05/2011 | 04/07/2014 | 01/11/2014 | |
Грузія | 19/06/2014 | 19/05/2017 | 01/09/2017 | |
Німеччина | 11/05/2011 | 12/10/2017 | 01/02/2018 | |
Греція | 11/05/2011 | 18/06/2018 | 01/10/2018 | |
Угорщина | 14/03/2014 | |||
Ісландія | 11/05/2011 | 26/04/2018 | 01/08/2018 | |
Ірландія | 05/11/2015 | 08/03/2019 | 01/07/2019 | |
Італія | 27/09/2012 | 10/09/2013 | 01/08/2014 | |
Латвія | 18/05/2016 | |||
Ліхтенштейн | 10/11/2016 | |||
Литва | 07/06/2013 | |||
Люксембург | 11/05/2011 | 07/08/2018 | 01/12/2018 | |
Мальта | 21/05/2012 | 29/07/2014 | 01/11/2014 | |
Молдова | 06/02/2017 | 14/10/2021 | ||
Монако | 20/09/2012 | 07/10/2014 | 01/02/2015 | |
Чорногорія | 11/05/2011 | 22/04/2013 | 01/08/2014 | |
Нідерланди[note 4]. | 14/11/2012 | 18/11/2015 | 01/03/2016 | |
Північна Македонія | 08/07/2011 | 23/03/2018 | 01/07/2018 | |
Норвегія | 07/07/2011 | 05/07/2017 | 01/11/2017 | |
Польща | 18/12/2012 | 27/04/2015 | 01/08/2015 | |
Португалія | 11/05/2011 | 05/02/2013 | 01/08/2014 | |
Румунія | 27/06/2014 | 23/05/2016 | 01/09/2016 | |
Сан-Марино | 30/04/2014 | 28/01/2016 | 01/05/2016 | |
Сербія | 04/04/2012 | 21/11/2013 | 01/08/2014 | |
Словаччина | 11/05/2011 | |||
Словенія | 08/09/2011 | 05/02/2015 | 01/06/2015 | |
Сполучене Королівство | 08/06/2012 | |||
Іспанія | 11/05/2011 | 10/04/2014 | 01/08/2014 | |
Швеція | 11/05/2011 | 01/07/2014 | 01/11/2014 | |
Швейцарія | 11/09/2013 | 14/12/2017 | 01/04/2018 | |
Туреччина | 11/05/2011 | 14/03/2012 | 01/08/2014 | березень 2021[16] |
Україна | 07/11/2011 | 20/06/2022 |
Спроба ратифікувати Стамбульську конвенцію була 14 листопада 2016 року, це питання виносив на розгляд депутатів президент України Петро Порошенко. Але більшість депутатів не захотіли розглядати ратифікацію, мовляв, конвенція містить «норми, які не прийнятні для українського суспільства і української духовності». Каменем спотикання стали зафіксовані в ній поняття «гендер» та «гендерна ідентичність». Українські законодавці вважали, якщо ці терміни внести до вітчизняного законодавчого поля, то це з часом може викликати підміну «звичного поняття біологічної статі» і сприяти пропаганді одностатевих шлюбів. Приміром, в коментарі інтернет-виданню «Повага» (кампанія проти сексизму в українських ЗМІ і політиці) депутат-радикал Ігор Мосійчук заявляв: «Нам не подобається 4 стаття конвенції. Вона може відкрити ворота, що ведуть до впровадження в українське законодавство понять, пов'язаних з одностатевими шлюбами. Якщо будуть застереження, які не визначають „гендер“, у непритаманному для традиційного українського суспільства значення, то 300 голосів у Раді будуть. Сама ж конвенція абсолютно нормально сприймається парламентом».[17]
Категорично проти ратифікації Стамбульської конвенції виступила і Всеукраїнська рада церков. Її представники наголосили — вони, звичайно, проти домашнього насильства, але… є «проблемна термінологія» — той самий «гендер».
7 грудня 2019 року Петро Порошенко закликав депутатів винести на засідання Верховної Ради питання про ратифікацію Конвенції.[18]
14 травня 2020 року петиція про ратифікацію Стамбульської конвенції на сайті президента України набрала понад 25 тисяч голосів. Після чого президент України Володимир Зеленський пообіцяв винести на розгляд Верховної Ради законопроєкт щодо ратифікації Конвенції. Водночас Зеленський зазначив, що перед подачею проєкту закону до парламенту свої пропозиції має надати Міністерство закордонних справ. Окрім цього відомства, оперативно опрацювати документ запропонували Міністерству соціальної політики.[19] Пізніше, 23 липня, уряд заявив, що готовий внести на розгляд парламенту законопроєкт про ратифікацію Стамбульської конвенції.[20]
17 лютого 2021 року генеральна прокурорка Ірина Венедіктова, коментуючи ситуацію навколо інформації в соцмережах про факти жорстокості щодо дітей із боку стоматолога з Рівного,[21] зазначила, що у неї «питання номер один — ратифікація Стамбульської конвенції». За словами Венедіктової, кількість злочинів, скоєних щодо дітей, зросла і тому треба подумати «про ратифікацію Стамбульської конвенції».
8 березня 2021 року відбувся Марш жінок у Києві, Херсоні, Харкові, Запоріжжі, Полтаві, Краматорську, Львові, Івано-Франківську,[22] де основною серед вимог була ратифікація Стамбульської конвенції.
18 червня 2022 року президент України Володимир Зеленський зареєстрував законопроєкт про ратифікацію Стамбульської конвенції.
20 червня 2022 року конвенцію ратифіковано (259 голосів проти 8).[23]
21 червня 2022 року президент України Володимир Зеленський підписав закон про ратифікацію Стамбульської конвенції.
Стамбульська конвенція — революційний документ[1], адже вона:
Стамбульська конвенція — перший законодавчо закріплений інструмент, котрий «створює вичерпну законодавчу рамку та підхід до боротьби з насильством проти жінок» та сфокусований на запобіганні домашньому насильству, захисті постраждалих та провадженні судових справ над обвинувачуваними злочинцями.
[24] Конвенція може та має допомогти покращити як становище жінок, так і повагу до прав людини за умови ратифікації її в достатній кількості держав[1].
Існує багато причин, чому ми маємо підтримати конвенцію. (...) Але понад усе, я вірю, що ми маємо підтримати цю конвенцію тому, що свобода від насильства – основне право людини. Насильство проти жінок позбавляє постраждалих гідності. Воно позбавляє їх упевненості щодо вимог рівноправності. Жодна жінка не буде здатна користуватися правами людини сповна, допоки вона може бути жертвою насильства. Ми маємо розірвати це замкнене коло. Необхідність у цій конвенції давно назріла. Не підтримати цю конвенцію означає поступитися насильству. Не підтримати цю конвенцію означає вчинити злочин. Не підтримати цю конвенцію означає вчинити ще один злочин проти жінок. (Хосе Мендес Бота, генеральний доповідач з питань насильства проти жінок, політичний координатор парламентської мережі «Жінки вільні від насильства») |
Конвенція надає країнам-учасницям комплексну юридичну базу, стратегії та заходи, засновані на найкращому досвіді запобігання та протидії насильству проти жінок та домашньому насильству. Її основні цілі:
Конвенція включає 81 статтю, згруповану у 12 розділів. Структура базується на «чотирьох П»: Попередження (Prevention), Захист та підтримка постраждалих (Protection and support of victims), Суд над злочинцями (Prosecution of offenders) та Загальні принципи (Integrated Policies). Для кожної області передбачаються блоки специфічних заходів[25]. Конвенція також встановлює обов'язки стосовно збору даних та підтримки досліджень насильства проти жінок (Стаття 11).
У Преамбулі містяться заклики до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Європейської соціальної хартії та Конвенції проти торгівлі людьми (Convention on Action against Trafficking in Human Beings), посилання на Міжнародне право прав людини (ООН) та Римський статут Міжнародного кримінального суду. У Статті 2 вказано, що положення Конвенції мають застосовуватись у період миру та збройних конфліктів у ситуаціях насильства проти жінок та домашнього насильства. Стаття 3 визначає ключові терміни (насильство проти жінок, домашнє насильство, гендер, насильство проти жінок за гендерною ознакою, жертва).
Стаття 4 забороняє дискримінуючі формулювання: застосування положень Конвенції партіями, зокрема для захисту прав постраждалих від насильства, має бути захищеним від дискримінації на будь-який підставі, як-то стать, гендер, раса, колір шкіри, мова чи інші переконання, національна приналежність, належність до національних меншин, власність, народження, сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність, вік, стан здров'я, інвалідність, шлюбний, мігрантський, біженський чи інший статус.
Розділ ІІІ присвячений запобіганню насильству, Розділ ІV — захисту та підтримці жертв (постраждалих від сексуального насильства, дітей-свідків) спеціальними допоміжними службами, повідомленнями з боку фахівців, що працюють із жінками (медики, соціальні працівники, психологи). Розділ V — описує матеріальне право (відшкодування, опіка), VI — Розслідування, кримінальне переслідування, процесуальне право та захисні заходи, VII — Міграція та притулки, IX — Система контролю для забезпечення ефективності впровадження Конвенції, Х — Зв'язок з іншими міжнародними актами, ХІ — Прикінцеві положення.
Конвенція характеризує насильство проти жінок як порушення прав людини та форму дискримінації (Ст. 3(a)). Країни мають виконувати забезпечення належної сумлінності під час попередження насильства, захисту постраждалих та провадження справ над злочинцями (Ст. 5). Більше того, визначаються види правопорушень, що характеризуються як насильство проти жінок. Країни, що ратифікують Конвенцію, мають криміналізувати такі порушення:
Конвенція пропагує та захищає право всіх людей на вільне від насильства життя та забороняє всі види дискримінації жінок, яка виявляється у відмінному ставленні до них без об'єктивного та обґрунтованого виправдання. Рівноправність між жінками та чоловіками як за законом, так і на практиці, займає центральне місце в припиненні насильства проти жінок. Для цього країни-учасниці зобов'язуються:
Основні поняття, визначені у Статті 3, включають:
У Розділі V наводяться визначення форм насильства проти жінок, за котрі вимагається кримінальна відповідальність.
Вид насильства, визначення | Приклад законодавчого регулювання |
---|---|
«Психологічне насильство» — навмисне залякування, домагання чи погрожування особі протягом певного періоду, що призводить до травматичних переживань. У близьких стосунках психологічне насильство може часто переходити в фізичне та сексуальне насильство. | У Франції вчинення психологічного насильства було внесене до Кримінального кодексу в 2010 році. Цей злочин карається жорсткими санкціями, що варіюють від трьох років позбавлення волі до 75 000 євро штрафу. |
«Переслідування (сталкінг)» — неодноразове погрожування комусь через фізичне переслідування, залучення до небажаного спілкування чи навмисне інформування когось про те, що за ними ведеться нагляд, щоб змусити їх боятися за свою безпеку. Це може бути завдання шкоди власності, дії проти сім'ї жертви, її друзів чи домашніх улюбленців або поширення невірогідної інформації через інтернет. | Тоді як за психологічне насильство та переслідування, по суті, має бути встановлена кримінальна відповідальність, Конвенція передбачає можливість вносити застереження для забезпечення гнучкості тим країнам, чиї правові системи передбачають некримінальні санкції (які, проте, мають застосовуватися і бути достатні для покарання злочинця та утримання від подібної поведінки в майбутньому). В Італії переслідування стало кримінальним злочином у 2009 році: карається позбавленням волі від 6 місяців до 4 років. Якщо кривдник — колишній чоловік чи дружина, був у близьких відносинах із жертвою, чи жертва неповнолітня, санкції можуть бути підвищені до 6 років позбавлення волі |
«Сексуальне насильство», зокрема «зґвалтування» — будь-який статевий акт, виконаний із кимось без згоди цієї особи (non-consensual sex). Передбачає проникнення до будь-якої частини тіла жертви будь-якої частини тіла кривдника чи предмета. Злочини, вчинені на сексуальному ґрунті, часто залишаються не покараними через невіру жертв у можливість довести, що вони намагалися протистояти нападові. | Щоб заповнити цю прогалину, Конвенція передбачає врахування обставин, при яких відбулася дія, при оцінці того, чи була дана згода, незалежно від того, чи жертва чинила будь-який фізичний опір. Також встановлюється кримінальна відповідальність за зґвалтування в шлюбі, між партнерами чи між подружньою парою/партнерами в минулому. Декларація з ліквідації насильства проти жінок, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН в 1993 році, відкрито згадує про зґвалтування дружини чоловіком як про насильство проти жінок. |
«Сексуальне домагання» — будь-яка форма небажаної вербальної, невербальної чи фізичної поведінки сексуального характеру, мета або наслідок якої — порушення гідності особи, зокрема шляхом створення загрозливого, ворожого, принизливого або образливого середовища. | Тут Конвенція також дозволяє країнам-учасницям вибрати некримінальні санкції для цього виду поведінки (цивільні чи адміністративні правові санкції). |
«Примусовий шлюб» — акт навмисного використання фізичних або психологічних погроз, щоб змусити дорослу чи дитину прийняти шлюб, чи перевезення дорослої чи дитини до іншої країни, щоб змусити їх вступити в шлюб. | У Великій Британії кампанії ГО «Southall Black Sisters» («Чорні сестри Саутголлу») привело до створення поліційних настанов щодо примусових шлюбів і вдосконалення політики Міністерства закордонних справ і у справах співдружності націй у відповідь на справи, коли британських громадян змушували брати шлюб за кордоном. Кримінальний кодекс Болгарії передбачає кримінальну відповідальність за примусовий вступ до шлюбу, а також за викрадення жінки для того, щоб примусити її вступити в шлюб. |
«Ушкодження жіночих статевих органів (УЖСО)» — всі операції, що навмисно змінюють чи травмують жіночі геніталії з немедичних причин. Це завдає непоправної постійної шкоди і зазвичай проводиться без згоди жертви. В конвенції кримінальні санкції також накладаються на тих, хто допомагає правопорушникові в скоєнні УЖСО. | В Австрії до 2001 року заподіяння тілесних ушкоджень не вело за собою кримінальної відповідальності, якщо проводилося за згодою потерпілої сторони. В результаті цього практика жіночого «обрізання» не каралася, якщо батьки чи опікун дівчини давали юридичну згоду. За допомогою поправки до Кримінального кодексу Австрія гарантує тепер неможливість надання згоди на «ушкодження чи поранення статевих органів, що має привести до постійного погіршення сексуальних відчуттів». |
«Примусовий аборт» — виконання операції аборту жінці без її попередньої та інформованої згоди. | |
«Примусова стерилізація» — та проведення операції, що націлена на усунення здатності жінки до природного відтворення, без її попередньої та інформованої згоди чи розуміння. |
Члени та членкині парламентів відіграють вирішальну роль у підтримці Конвенції. Серед заходів, котрих вони можуть і мають вжити, такі:
Незалежно від Стамбульської конвенції члени парламенту можуть зробити істотний внесок у припинення насильства проти жінок, зокрема шляхом:
Як особи, що формують громадську думку, члени парламенту перебувають у привілейованому становищі для сприяння формуванню нового мислення, і повинні:
Ставлення, упередження, гендерні стереотипи та звичаї чи традиції, засновані на гендерній нерівності, впливають на моделі поведінки, що сприяють явищу насильства. Для запобігання будь-яким формам насильства проти жінок та домашнього насильства конвенція вимагає (Розділ ІІІ) від країн-учасниць реалізації на національному рівні низки заходів, які:
До профілактичних заходів належать:
Стратегія запобігання насильству, опис | Приклади реалізації стратегії |
---|---|
Підвищення обізнаності. Підвищувати громадську обізнаність, проводячи кампанії на теми насильства проти жінок та домашнього насильства: такі ініціативи допомагають інформувати громадськість, дають людям змогу розпізнавати різні форми насильства та виступати проти нього. Інформувати потерпілих про те, де саме і яку допомогу вони можуть отримати (наприклад, поширення телефонів служб допомоги для потерпілих від будь-яких форм насильства проти жінок). |
|
Освіта. Настанови та моделі поведінки формуються в дуже ранньому віці, тому важливо вчити дітей принципів рівних прав і взаємної поваги у відносинах. Заохочується внесення до шкільних навчальних планів матеріалів із питань рівноправності та пропагування цих принципів у неформальних навчальних установах на зразок громадських центрів і спортивних закладів. |
|
Підготовка кадрів з запобігання та виявлення насильства, рівноправності, потреб постраждалих, запобігання повторній віктимізації та підтримки міжвідомчої співпраці. |
|
Програми профілактичного втручання та лікування. Програми лікування осіб, які вчинили домашнє насильство, та осіб, які вчинили злочини на сексуальному ґрунті, націлених навчити їх ненасильницькій поведінці, відповідати за свої дії та переглянути ставлення до жінок. Під час створення лікувальних програм на першому місці має бути безпека, підтримка та права постраждалих, тож програми потребують тісної співпраці, по змозі, з залученням допоміжних служб фахівців. |
|
Забезпечення якнайкращих захисту та підтримки покликне запобігати подальшій віктимізації, сприяти фізичному, психологічному, соціальному відновленню та реалізується через низку застережних заходів:
Конвенція визначає незалежну експертну групу з протидії насильству проти жінок та домашньому насильству (Group of Experts on Action against Violence against Women and Domestic Violence, GREVIO), яка відслідковує впровадження Конвенції, тобто моніторить впровадження. Її учасниці та учасники обираються країнами-учасницями, а саме їх державними партіями; залежно від кількості країн-учасниць, група складається з 10—15 осіб[26].[27]
Перші десять учасниць були обрані у 2014 році:
У 2018 році обрано п'ятьох додаткових осіб:
У цій статті бракує інформації про механізми моніторингу та звітність щодо імплементації Конвенції, а також статистику впровадження та ефективності дії за країнами. |
У прес-релізі в листопаді 2018 року Рада Європи заявила, що «незважаючи на чітко сформульовані цілі, кілька релігійних та ультраконсервативних груп поширюють неправдиві розповіді про Стамбульську конвенцію». У звіті зазначено, що Конвенція не має на меті нав'язати певний спосіб життя або втручатися в особисту організацію приватного життя; натомість вона прагне лише запобігти насильству проти жінок та домашньому насильству. У звіті зазначається, що «Конвенція, безумовно, не стосується припинення статевих розбіжностей між жінками та чоловіками». Ніде в Конвенції ніколи не передбачається, що жінки та чоловіки є або повинні бути «однаковими», і, що «Конвенція не спрямована на регулювання сімейного життя та/або сімейні структури: вона не містить визначення поняття „сім'я“ і не сприяє певному типу сімейних умов».[4]
На думку Balkan Insight, критика конвенції, найсильніша в Центральній та Східній Європі та переважно ультраправих та національних консерваторів, має мало підґрунтя у своєму фактичному змісті. «Використовуючи дезінформацію, популістську риторику та заклики до християнської та ісламської моралі, [критики] зуміли перетворити те, що є, по суті, набором настанов, що створюють всеосяжну правову базу та підхід до боротьби з насильством проти жінок», у зловісну спробу західноєвропейців поширювати надмірно ліберальну політику щодо суспільств, що не бажають цього, на схід".[31]
У січні 2018 року Рада міністрів Болгарії прийняла пропозицію до парламенту про ратифікацію конвенції. Це рішення швидко засудили деякі урядові міністри, депутати парламенту, медіагрупи та громадські організації, припустивши, що конвенція врешті призведе до офіційного визнання третьої статі та одностатевих шлюбів. Після широкої реакції третій уряд Борисова відклав ратифікацію та передав рішення Конституційному суду, який вирішить, чи буде воно законним. Президент Румен Радев, противник ратифікації, привітав відкладення як «тріумф здорового глузду», заявивши, що конвенція неоднозначна і що домашнє насильство може бути вирішене лише адекватними болгарськими законами та вдосконаленими правоохоронними органами.[32]
Прем'єр-міністр Бойко Борисов послався на ізоляцію своєї партії ГЕРБ, яку не підтримав навіть її партнер по коаліції — ультраправі «Об'єднані патріоти». Борисов висловив подив, що опозиційна Болгарська соціалістична партія (БСП) також категорично проти конвенції, і висловив припущення, що соціалісти взагалі виступають проти Європейського Союзу. БСП твердо заявила проти конвенції, спричинивши розрив між Партією європейських соціалістів та новою політичною лінією БСП за Корнелії Нінової. Згідно з програмою соціалістів «Бачення Болгарії», конвенція «не призначена для захисту жінок. Конвенція суперечить основним цінностям європейської цивілізації».[33]
27 липня 2018 року Конституційний Суд проголосив резолюцію 13 за конституційною справою № 3/2018, зазначивши, що «Конвенція Ради Європи про запобігання та протидію насильству проти жінок та домашньому насильству не відповідає Конституції Республіки Болгарія». У своєму рішенні Суд визначив зв'язок між попередніми документами Ради Європи проти домашнього насильства та розширенням прав трансгендерів. На думку Конституційного Суду, Конвенція пропонує бінарне тлумачення статі як біологічної, так і соціальної категорії, що суперечить конституції Болгарії, де люди безповоротно визначаються як біологічно чоловіки чи жінки, з рівним статусом громадян. Отже, Конвенція закладає офіційні підстави для пропаганди небіологічних визначень статі, які вважаються неконституційними.
Правозахисні групи жінок були обурені рішенням уряду Болгарії не ратифікувати Стамбульську конвенцію. У листопаді 2018 року, з нагоди Міжнародного дня боротьби з насильством проти жінок, сотні людей провели демонстрацію в центрі Софії проти насильства проти жінок під девізом #YouAreNotAlone (#ТиНеСама), вимагаючи ефективних дій від установ, включаючи створення профілактичних програм та притулків для жертв. Організатори, болгарський Фонд для жінок, посилаються на той факт, що за перші одинадцять місяців 2018 року в Болгарії було вбито майже 30 жінок, більшість з яких — їхніми партнерами.[34]
Консервативні, християнсько-демократичні, латинсько-католицькі, націоналістичні та ультраправі групи та партії у Словаччині висловились проти того, щоб країна ратифікувала конвенцію, особливо через положення, що стосуються прав ЛГБТ, які вони зобразили як «крайній лібералізм», що роз'їдає "традиційні цінності "вони відчували потребу в захисті.[35] 29 березня 2019 року, за день до виборів президента Словаччини 2019 року, націоналістичні політики змусили резолюцію парламенту просити уряд Словаччини не ратифікувати Стамбульську конвенцію, намагаючись мобілізувати консервативних виборців голосувати за Мароша Шефчовіча замість прогресивної кандидатки Зузани Чапутової, яка підтримувала права ЛГБТ та права жінок на аборти.[36] Хоча Чапутова перемогла на виборах і стала першою жінкою-президенткою Словаччини, консервативні групи активізували свою кампанію, щоб не допустити, щоб Словаччина ратифікувала конвенцію та обмежила доступ до абортів у наступні місяці. 25 лютого 2020 року парламент Словаччини, Національна рада, відхилив Конвенцію на позачерговій сесії голосуванням 17–96 (37 відсутні).[37] Після рішення парламенту президентка Зузана Чапутова направила лист до Ради Європи 6 березня 2020 року, повідомляючи, що Словацька Республіка не може стати учасницею Стамбульської конвенції. Прес-секретар президентки Мартін Стризінець прокоментував: «Оскільки необхідною умовою для ратифікації конвенції є згода парламенту, але цього не сталося, ця конвенція не буде ратифікована президенткою», додавши, що Чапутова неодноразово заявляв, що якщо парламент прийме рішення щодо[чого?]. У встановленому конституцією порядку вона поважала б волю його членів.[38]
У липні 2020 року міністр юстиції Польщі Збігнев Зьобро заявив, що розпочне підготовку офіційного процесу виходу з конвенції. Він заявив, що договір Конвенції шкідливий, оскільки вимагає, щоб школи вчили дітей про стать в ідеологічному плані та знецінювали біологічну стать.[39] У 2012 році, коли був проти, Зьобро назвав договір «винаходом, феміністичним творінням, спрямованим на виправдання гей-ідеології».[40] Польський уряд також розкритикував угоду за те, що «культура, звичаї, релігія, традиції або так звана „честь“ не повинні розглядатися як виправдання» актів насильства проти жінок.[41] У Варшаві сотні людей виступили проти виходу країни з конвенції.[39] Про це було повідомлено незабаром після того, як Європейський Союз послабив зв'язок між фінансуванням та верховенством права під тиском Польщі та Угорщини.[40] Рада Європи заявила, що «залишення Стамбульської конвенції викликало б великий жаль і це було б великим кроком назад у захисті жінок від насильства в Європі.»[39]
У травні 2020 року Національна асамблея прийняла політичну декларацію, в якій закликала уряд не йти далі у приєднанні до конвенції та лобіювати Європейський Союз зробити те саме. Декларація була прийнята 115 голосами «за», 35 «проти» та трьома утримались.[42]
Туреччина вирішила вийти зі Стамбульської конвенції, заявляючи, що відбулася підміна її суті і вона використовувалася для «нормалізації гомосексуальності».[6] «Початкова мета щодо захисту прав жінок була захоплена групою людей, які намагаються нормалізувати гомосексуальність, що є несумісним із соціальними і сімейними цінностями Туреччини», — йдеться 21 березня 2021 року у заяві управління зі зв'язків з громадськістю президента. В заяві зазначається, що вихід Туреччини жодним чином не означає, що країна ставить під загрозу захист жінок, а країна проведе реформи для того, щоб боротися зі зростаючим насильством проти жінок.[6][12]
|
|
Представлений вміст статті Вікіпедії було вилучено в 2022-07-03 на основі https://uk.wikipedia.org/?curid=2738644