Слобідська Україна

Історико-географічний регіон України Слобожанщина Загальна інформація Інші назви Слобідська Україна, Слобідчина Сучасна локація Сумська область (південно-східна частина), Харківська область (окрім південного заходу), Луганська область (північна частина), Донецька область (північна частина), Воронізька область (південно-західна частина), Білгородська область Курська область (південна частина) Період уживання топоніма XVII ст. — сучасність Населення українці, росіяни Розташування на карті Розташування Слобідської України. Мапа полків Слобідської України в 1764-му році. Держави на території Слобожанщини Україна Російська Федерація

Слобідська́ Украї́на або Слобожа́нщина (рідше — Слобідщина)^[1] — історико-географічний край та етнокультурний регіон у східній частині України та прикордонних областях РФ, територія якого перекривається приблизно з територією п'яти Слобідських козацьких полків 17—18 століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської імперії.

Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запорожжям володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, північнно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького кряжа. У сучасних межах охоплює центрально-південну частину Сумської області, Харківську область, північну частину Луганської області та північно-східну частину Донецької області, західну, східну, південну частини Білгородської, південну частину Воронізької, та західну — Курської області.

Нині (та за часів СРСР) частини Слобожанщини, що входять до Російської Федерації, належать до Центрально-чорноземного економічного району РФ, але в часи Російської імперії вся Слобожанщина разом із північною половиною України входила до Малоросійського економічного району.

Рання історія

Сліди найстаршого заселення пізнішої Слобожанщини походять з молодшого палеоліту. За ранньої доби Слобожанщина становила частину території сіверян, з кінця 9 ст. вона увійшла до складу Київської держави, зокрема у 11 ст. до Чернігівського та Переяславського, а згодом й Новгород-Сіверського князівств. Після татаро-монгольської навали 13 ст. землі відійшли до Золотої Орди, а після битви на Синіх Водах 1362 року до Великого князівства Литовського.

XVI століття

З XVI століття більшість земель сучасної Слобожанщини переходять до складу Московського князівства за результатами московсько-литовської війни 1500—1503.

Південно-західна частина Слобожанщини в 1569 р. перейшла до складу Королівства Польського.

Територія Слобожанщини становила на той час майже не залюднене Дике Поле, крізь яке татари здійснювали набіги вглиб Московської держави — звичайно Муравським шляхом (він вів вододілом між Дніпром і Доном — від Перекопу аж до Тули), а також і його відногами — Ізюмським та Кальміуським шляхами. На Слобожанщині глибоко в степ заходили українські промисловці — «уходники», «добичники», які займалися здебільшого бджільництвом, рибальством і мисливством, а також видобутком селітри й солі (на Торських озерах і в Бахмуті)^[2].

Починаючи із другої половини XVI століття, на Слобожанщині існували два потоки колонізації: з півночі йшла московська колонізація, пов'язана з будуванням військово-оборонних ліній для охорони Московської держави (з півдня від Криму, й з південного заходу від Польсько-Литовської держави); з заходу — українська, викликана, за одними версіями, польсько-шляхетською неволею й визиском, за іншими — силою промислово-добичницьких інтересів населення Наддніпрянщини.

Створення оборонних ліній

Протягом другої половини 16 ст. московський уряд утворює сторожові станиці в різних місцях Дикого Поля, будує міста Орел, Лівни й Вороніж (1585 р.), Єлець (1592 р.), Білгород, Оскіл і Курськ (1596 р.), Валуйки (1599 р.).

На початку 17 ст. було збудоване місто Царев-Борисів. Московська смута (1605—1613 рр.) затримала це будівництво, але в першій половині 17 ст. московський уряд побудував міста Вільний, Хотмижськ, Усерд та інші — здебільшого на місці городищ з княжих часів.

У 1630–1640-их pp. розбудовано так звану Білгородську лінію, («черту»), яка проходила від Охтирки (1653 р.) на заході до Острогозька (1653 р.) на сході. Тоді ж постала низка міст перед Білгородською лінією: Чугуїв (1639 р.), Обоянь (1649 р.), Богодухів (1662 р.) та інші. У другій половині 17 ст. збудовано Ізюмську лінію від річки Коломак до міста Валуйки (1679–1681 рр.).

У першій половині 18 ст., коли у процесі заселення Слобідської України Білгородська лінія втратила військове значення, спільними силами козацько-селянської людності Слобідської України і Гетьманщини утворено нову — Українську лінію, яка йшла від річки Орелі до річки Дінця (1731–1733 рр.).

XVII — XVIII століття

У 1656 на підставі Переяславської угоди північно-західні території Слобожанщини разом з усією Лівобережною Україною були приєднані до складу Московії. Втрату цієї території Польщею затвердив «Вічний мир» у 1686 році.

Етапи колонізації

Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. — 18 ст. йшла кількома хвилями.

1. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися у межах Слобідської України (найбільша хвиля — це учасники повстання Я. Острянина 1638 р., які в кількості 900 осіб, заснували та оселилися в Чугуєві).
2. Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651 р.: переселення 1652 р. року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували місто Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми.
   Ця хвиля тривала й далі: 1654 р. засновано місто Харків, 1662 р.— Богодухів.
3. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670–1680-их роках (в тому числі організований Іваном Самойловичем, що окремі історики трактують як насильницький «Великий згін», 1678–1679 рр.).
   У 1674 р. засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 р. — місто Ізюм.
4. Подальша хвиля колонізації була пов'язана з ліквідацією повстання Палія у 1704 р. та переселенням мешканців Правобережної на Лівобережжя у 1711—1712 роках, що було організовано московською владою.
5. Остання велика колонізаційна хвиля припадає на 1720–1730 роки, у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734 р., а також із посиленням старшинського визиску козацько-селянської людності на Гетьманщині.

Внаслідок української колонізації московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але українські хвилі сягали й туди.

Населення Слобідської України становило наприкінці 17 ст. близько 120 тисяч осіб. За реєстром 1732 року кількість населення Слобідської України становила близько 400 тисяч, 1773 р. — понад 660 тисяч. Завдяки заселенню українцями Слобідської України протягом одного століття українська етнічна територія збільшилася на майже 100 000 км², а її межі пересунулися на 120—200 км на схід. Населення 'Слобідської України становило на середину 18 ст. близько 10 % населення всіх тодішніх українських етнічних земель, територія — близько 25 %.

Виникнення полків

Московський уряд довгий час сприяв українському заселенню Слобідської України. Це давало Москві можливість економічно розбудувати вільні простори, мати добру військову силу для оборони своїх південних кордонів і разом із тим стримувати потік московських утікачів-кріпаків на Дон. Тому царський уряд постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм селитися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій.

Уже в 1650-х pp. існували слобідські полки: Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. У 1685 р. утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (у 1734 р. на Слобідській Україні було 98 сотень). Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. Але Слобідська Україна, на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). У 18 ст. були спроби централізувати українську адміністрацію Слобідської України в особі вищого військового урядовця, яким звичайно був хтось із слобідських полковників, з московською рангою бригадира (або й генерал-майора): харківський полковник Федір Шидловський (1708–1711 рр.), охтирські полковники Федір Осипов (1711 р.) і Олексій Лесевицький (1730-ті pp.), командир слобідських полків Василь Капніст (1751–1757 рр.) та ін.

Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. — військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський). У 1711 р. Харківським, Ізюмським і Острогозьким полками керував азовський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським і Охтирським (з 1718 р. і Харківським) — київський губернатор князь Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Справи Слобідської України були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім «Приказові Великої Росії» (1687–1700 рр.) у Москві. Із 1726 р. слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також великоросійського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин.

Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині^[3]. У другій половині 17 ст. старшину обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), а затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді й з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки у Харківському, Тевяшови в Острогозькому полках.

Список полків, що існували у Слобідській Україні:

• Харківський полк,
• Ізюмський полк,
  • Балаклійський полк (1669—1677, увійшов до складу Харківського та Ізюмського полків),
• Сумський полк,
• Охтирський полк,
• Острогозький полк.

• 

  Прапор Ізюмського козацького полку (за Смоленським)

• 

  Прапор Охтирського козацького полку

• 

  Прапор Сумського козацького полку

• 

  Прапор Харківського козацького полку

• 

  Прапор Острогозького козацького полку

Соціальний устрій та народне господарство

Соціальний устрій та народне господарство Слобідської України були подібні (з деякими відмінностями) до тих, що були на Гетьманщині. Уже перші українські поселенці ділилися на козаків, духовенство, міщан і селян («посполитих»). Тоді стани ще не були замкнені, і не важко було переписатися з селян у козаки. Основним станом було козацтво, до якого в середині 18 ст. належала половина всього населення Слобідської України. Воно поділялося на старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. У 1732 р. у 4 полках на 23 565 виборних козаків припадало 72 226 підпомічників (станом на 1763 p.: 58 231 і 108 301). По дворах козаків жили підсусідки (у 1732 р. їх було в 4 полках 12 973), переважним чином це були колишні козаки і селяни, які втратили власне господарство та землю і наймитували у заможних господарів. Виборні козаки поступово перетворилися на замкнутий вільний стан, а підпомічники — на підданих, залежних від козацької старшини. Селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, великоросійських поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину (у 18 ст. — 2 дні на тиждень) та платили данину. Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в 17 ст. не було. Окрему групу, досить строкатого соціального й господарського складу, становили великороси — «служилі люди» різних розрядів, пізніше, у 18 ст. дворянство-поміщики (великороси, молдовани тощо), «посадські люди», «однодворці» й «крестьяне». Загальна кількість великоросів була невелика: за підрахунками Д. Багалія, у середині 18 ст. у 4 Слобідських полках було лише 1  650 великоросів (зокрема, в Харківському полку 1498 великоросів). Як на Гетьманщині, так і на Слобідській Україні соціальний процес ішов у напрямі збільшення прав і маєтків козацької старшини та перетворення селян на підданих (наприклад, у 1768 р. на 381 745 селян чоловічої статі було підданих 196 336).

Організація народного господарства Слобідської України була подібна до тієї, що на Гетьманщині. Населення займалося в основному хліборобством і пов'язаним з ним скотарством. Панівною системою хліборобства була перемінна; у другій половині 18 століття почала поширюватися також трипільна. Крім козацьких і селянських дрібних землеволодіннь, розвинулися великопанські (козацької старшини й великоросійського дворянства, а також монастирів) володіння, що іноді досягали розмірів латифундій. Найбільшими землевласниками на Слобідській Україні серед козацької старшини були (за абеткою): Данилевські, Донець-Захаржевські, Квітки, Ковалевські, Кондратьєви, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перекрестови, Перекрестови-Осипови, Тевяшови, Шидловські та інші; з великоросійських поміщиків: графи Гендрикови, князі Голіцини, Дуніни, Кропоткіни, Юсупови; з закордонних чужинців — князі Кантеміри; з Гетьманщини — Капністи, Миклашевські, Милорадовичі, Полуботки та інші.

Значне місце у Слобідській Україні займало вівчарство, (у 13 ст. також тонкорунне), бджільництво, садівництво, рибальство, млинарство, ґуральництво, діхтярство, будництво (на Охтирщині) та різні ремесла і кустарні промисли (в кін. 18 ст. у Слобідській Україні нараховувалось близько 34 000 ремісників та кустарів). Помітне місце посідала соляна промисловість (Торські, Бахмутські й Співаківські зав.) і особливо селітарництво. У 18 ст. з'являються мануфактури, зокрема Чугуївська шкіряна Ф. Шидловського (кінець 1711 р.), скарбова тютюнова в Охтирці (1719 р.), Салтівська суконна графа Гендрикова (1739 р.), полотняна сотника Охтирського полку Семена Нахимова (1769 р.), шовкові заводи в м. Новій Водолазі (кін. 18 ст.) тощо.

Осередками торгівлі були ярмарки, яких у 1779 р. було 271, здебільшого локального характеру, ледве 10 середніх і лише 2 великі — в Сумах і Харкові. Важливе значення мав транзитний торг через Слобідську Україну, яка стала посередником у торгівлі між Московією, з одного боку, й Гетьманщиною, Запоріжжям і Південною Україною, Кримом і Доном, Кавказом та Іраном — з іншого. Зокрема жваві торгові стосунки були між Слобідською Україною і Гетьманщиною. З Слобідської України йшла до Гетьманщини сіль з Торських і Бахмутських соляних заводів, з Гетьманщини на Слобідську Україну йшли промислові вироби, зокрема скло, залізні вироби, поташ і смалчуг, горілка тощо.

Політичне життя

Політичне життя Слобідської України було обмежене рамками Московської держави, а згодом Російської імперії, частиною якої, хоч і напівавтономною, вона була. Але вже географічне положення Слобідської України між Московщиною, Кримським ханством, Донськими козаками та Гетьманщиною не раз втягувало Слобідську Україну в суперечності східноєвропейської політики того часу.

Слобідська Україна була тереном руйнівних татарських нападів з півдня, які тривали аж до російсько-турецької війни 1768—1774 років й Кучук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р.

Великої руйнації зазнала Слобідська Україна (особливо її західна частина — Сумщина й Охтирщина), коли взимку 1708—1709 воєнні дії шведського й московського війська поширилися на Слобідську Україну, яку Карл XII розглядав як ворожу територію. Дуже далася взнаки Слобідській Україні також російсько-турецька війна 1735—1739 років, що заподіяла великої шкоди господарству.

Соціальний устрій Слобідської України, чимало відмінний від того, що був на Московщині, з одного боку, та московська централістична політика — з другого, спричиняли конфлікти між Слобідською Україною й московським урядом, а іноді викликали заворушення й навіть повстання слобідської людності проти Москви.

У 1670 р. вибухнуло повстання в Острогозькому полку, пов'язане з селянською війною під проводом Степана Разіна. Повстання, яке очолив старий полковник Іван Дзиковський, на короткий час ліквідувало московську владу на східній Слобідській Україні. Незабаром воно було придушене, й Дзиковський з дружиною Євдокією разом з більшістю повстанців потрапили в полон і були страчені.

Населення Слобідської України брало участь і в повстанні К. Булавіна 1707—1708 рр., але слобідські полки, разом з деякими полками Гетьманщини, змушені були допомагати Москві приборкати повстання.

Коли в 1711 р. кримський хан Девлет-Гірей II напав на Слобідську Україну (татари тоді зруйнували Бахмут, захопили Зміїв, Стару Водолагу й Мерефу і спустошили райони Ізюму й Харкова), населення обох Водолаг на чолі з старшиною приєдналося до татар, за що Петро І наказав «казніть з жеребья десятого смертію, а достальные все с женами и с детми послать к Москве для ссылки».

Гайдамацькі повстання на Правобережній Україні мали відгуки також на Слобідській Україні, але тут вони мали переважно соціальний і локальний характер.

Менше відома політична діяльність старшини Слобідської України у 18 ст.. Москва уважно стежила за проявами українського автономізму на даній території. Так, у 1704 р. Охтирський полковник Іван Перекрестов, обвинувачений у «зраді», був позбавлений уряду і засланий на північну Московщину, а маєтності його були конфісковані; так само (хоч і з інших причин) був усунений у 1711 р. харківський полковник генерал-майор Федір Шидловський. Також особливо непокоїли Москву зв'язки слобідської старшини з Гетьманщиною.

Взаємини Слобідської України і Гетьманщини

Відносини між гетьманським урядом і українською старшиною Слобідської України зміцніли за часів І. Самойловича й І. Мазепи. Обидва гетьмани прагнули поширити владу свого «регіменту» на Слобідську Україну, куди перейшла значна частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Переговори в цій справі провадили в Москві, наприкінці 1680 р. і на початку 1681 р. посланці І. Самойловича — Михайло Самойлович (полковник гадяцький, небіж гетьмана) й Іван Мазепа, тоді ще тільки знатний військовий товариш. Москва поставилася до цього негативно. Спроби порушити це питання робив Мазепа, вже будучи гетьманом. Але московський уряд знову рішуче відмовився передати слобідські полки під владу гетьмана. У договорі Петра Іваненка з Кримом (1692 р.) було домовлено, що західна Слобідська Україна (полки Охтирський і Сумський) буде прилучена до Гетьманщини («Князівство Малоросійське»), а населення східної Слобідської України(полки Харківський, Ізюмський і Рибінський, тобто Острогозький) буде переведене на Правобережжя («на Чигиринськую Дніпра сторону»).

Ставлення слобідської старшини до цих планів було подвійне. Сумська й Охтирська старшина, ближче зв'язана, і навіть споріднена з старшиною Гетьманщини, загалом підтримувала ці плани, тоді як старшина трьох східних полків Слобідської України воліла залишитися під безпосередньою владою царя, лише дістаючи більше автономних прав для всієї Слобідської України. За цих умов, надто ж під впливом антиукраїнської політики Московії щодо Гетьманщини після Полтавської поразки 1709 р., питання про об'єднання Слобідської України з Гетьманщиною втратило актуальність.

Але це не відбилося на взаєминах Слобідської України і Гетьманщини. Крім зв'язків економічних і культурних, велике значення мали близькі родинні й родові зв'язки між вищою старшиною Слобідської України і Гетьманщини. Визначніші слобідські роди, як Донець-Захаржевські, Квітки, Кондратьєви, Ковалевські, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перехрестови та інші, були споріднені й посвоячені з Апостолами, Гамаліями, Горленками, Гречаними, Жураковськими, Забілами, Зарудними, Іваненками, Капністами, Лизогубами, Лісницькими, Максимовичами, Маркевичами, Миклашевськими, Милорадовичами, Полуботками, Родзянками, Савичами, Самойловичами, Скоропадськими, Сулимами, Чарнишами, Черняками, князями Четвертинськими та іншими визначними родами Гетьманщини. З цим пов'язані були й чималі земельні володіння деяких гетьманських фамілій на Слобідській Україні (зокрема Миклашевських, Полуботків, Самойловичів тощо). Нерідко представники лівобережної старшини посідали важливі старшинські уряди на Слобідській Україні (Михайло О. Милорадович, полковник Ізюмський, 1759—1761; Іван Зарудний, сотник Ізюмського полку кінця 1748 р.; Григорій Іскрицький, сотник Сумського полку 1708 р., шваґер гетьмана Апостола; Василь Савич, сумський полковий суддя, син генерального писаря Семена Савича й зять сумського полковника Андрія Кондратьєва; їх нащадки тощо). Але вони не поривали зв'язків з Гетьманщиною, де в них також були маєтки та їх родичі посідали ті чи інші уряди. З іншого боку, слобідські діячі іноді брали безпосередню участь у політичному житті Гетьманщини (наприклад, Охтирський полковник Федір Осипов у справі Кочубея й Іскри 1703 р.). Слобідська Україна давала тимчасовий (вільний чи невільний) притулок гетьманським діячам та їх родинам у час політичної або військової криз (зокрема під час війни 1708—1709).

Родові, політичні й економічні зв'язки й стосунки сприяли зближенню Слобідської України з Гетьманщиною також і в духовному, зокрема церковному та освітньому житті. Хоч церковний устрій Слобідської України був безпосередньо пов'язаний спочатку з московським патріархатом (17 ст.), а згодом з російським Синодом, але церковно-релігійне життя на Слобідській Україні мало цілком український характер. Головним осередком церковного управління Слобідської України була Білгородська єпархія (17 — 18 ст.), більшість єпископів якої, особливо у 18 ст., походили з Гетьманщини й були вихованцями Київської Академії або Чернігівського Колегіуму. Визначнішими з них були: Єпифаній Тихорський (1722—1731), фундатор Харківського Колегіуму (1727 р.); святитель Йоасаф Горленко (1748—1754), онук полковника прилуцького Дмитра Горленка й гетьмана Д. Апостола й шваґер Івана Квітки, полковника ізюмського (1743—1751); Йоасаф Миткевич (1758—1763); Самуїл Миславський (1769—1775), відомий вчений, колишній ректор Київської Академії й майбутній митрополит київський; Теоктист Мочульський (1787—1799), член Російської Академії. Лише Острогозький полк належав до Воронізької єпархії, серед владик і духовенства якої у 18 ст. було чимало українців, вихованців Києва або Чернігова, а згодом і Харківського Колегіуму. З 1799 р. церковним осередком Слобідської України стала новозаснована Слобідсько-Українська й Харківська єпархія, першим єпископом якої (1799—1813 рр.) став Христофор Сулима, нащадок старого гетьманського роду й син полковника переяславського Семена Сулими, посвоячений також з визначними родами Слобідської України (зокрема з Перекрестовими й Кондратьєвими).

Високою школою для всієї Слобідської України у 18 ст. був Харківський Колегіум, утворений на зразок Київської Академії (з богословським курсом). Серед професорів його було чимало відомих вчених, які вчилися в Київській Академії або в Чернігівському й Переяславському колегіумах, а деякі з них мали також європейську освіту (з нім. університетів). Студенти Харківського Колегіуму походили не тільки з Слобідської України, але й з Гетьманщини. Не дивно, що культурний вплив Колегіуму поширювався на все Лівобережжя й суміжні райони Російської імперії.

Поруч з Харківським Колегіумом, освітнім осередком східної Слобідської України було латинсько-слов'янське училище в Острогозьку (1733 — 36 рр., з 1737 р. у Воронежі, з 1742 р. знову в Острогозьку), також з добрим складом учителів-українців, вихованців високих шкіл Гетьманщини, а дехто й нім. університетів.

Яскравим символом культурного єднання Гетьманщини й Слобідської України став великий український філософ Григорій Сковорода, уродженець Лубенського полку й вихованець Київської Академії, професор Переяславського, а пізніше Харківського Колегіуму, діяльність і творчість якого була глибоко пов'язана зі Слобідською Україною.

Втрата автономії

Докладніше: Скасування козацького устрою в Слобідській Україні

Від часів Петра І російський уряд почав чимраз більше втручатися у внутрішнє життя слобідських полків і обмежувати їх автономію. У 1732 р. цариця Анна Іванівна скасувала автономію Слобідської України, але у 1743 р. її відновила Єлисавета Петрівна й видала жалувану грамоту для всіх слобідських полків.

Нарешті, Катерина II маніфестом 1765 р. ліквідувала козацький устрій і слобідські полки та ввела російські установи. Замість розформованих козацьких полків, утворено регулярні — Харківський та Сумський, Охтирський, Ізюмський і Острогозький гусарські полки. Слобідських козаків і підпомічників перетворено на так званих військових обивателів (за соціальним станом вони були подібні до державних селян), козацьку старшину зрівняно з російським дворянством.

Скасування полкового козацького устрою Слобідської України викликало велике невдоволення козацької старшини. Ізюмський полк, Федір Краснокутський і деякі старшини Харківського полку виступили явно проти реформи 1765 р. Російський уряд провів арешти, шукаючи ширшої змови. Краснокутського позбавили чинів, маєтку й заслали до Казані, декого з рядових старшин вибито батогами. Вияви невдоволення й протесту мали місце й під час виборів до Комісії складання проєкту «Нового Уложенія» 1767 р.: в деяких наказах (зокрема на Сумщині) була вимога відновити козаччину. Але російські урядові репресії ліквідували цей рух опору. Слобідська Україна стала звичайною провінцією Російської імперії, Слобідсько-Українською губернією з центром у Харкові.

Після втрати автономії

Після деяких нових адміністративно-територіальних змін Слобідсько-Українську губернію ліквідовано у 1835 р.; більшість її території (південну частину) перейменовано на Харківську губернію^[4], менша північна увійшла до складу Воронізької і Курської губернії^[5].

Адміністративно-територіальний поділ УНР охоплював майже всю територію Слобожанщини, було створено такі одиниці: Подоння, Харків, Слобідщина, Донеччина. Частини Слобожанщини увійшли до Половецької землі та Полтавщини. Поза лишилися українські землі довкіл Мілерового і на лівобережжі Дону. Ці землі відійшли до козацького Всевеликого Війська Дінського, але й на ці терени претендувала УНР, яка діяла під закликом об'єднати всі українські землі.

Поділ Слобідської України за часів Російської імперії на активну в новітній історії України Харківщину і пасивну Північну Слобожанщину ще більше закріпився за радянської влади: Північна Слобожанщина увійшла не до складу УРСР, а РРФСР.

Культура Слобідської України

Див. Слобожанська хвиля. Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури"(у співавторстві).-Донецьк: Східний видавничий дім.  2005. — 280 с.

Див. також

• Слобідські козаки
• Слобожанський говір
• Східна Слобожанщина
• Східна Україна
• Слобідсько-Українська губернія
• Харківська губернія
• Єврорегіон Слобожанщина^[ru]

Примітки

Джерела та література

• Маслійчук В. Л. Слобідська Україна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 628. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.

Література

1. Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
2. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. — X., 1918.
3. Грушевський М. С. Історія України-Руси, том VIII, частина II. К. — Відень, 1922.
4. П'ятницька С. Приказ Великие России. Праці комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. ВУАН, в. 2. — К. 1926.
5. Слобідська Україна: Короткий історико-краєзнавчий довідник / Б. П. Зайцев, С. М. Куделко, В. К. Міхеєв, С. І. Посохов; За ред. С. З. Заремби. — К.: Будівельник, 1994. — 80 с.
6. Слобожанська хвиля. Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури"(у співавторстві).-Донецьк: Східний видавничий дім.  2005. — 280 с.
7. Юркевич В. Д. Еміграція на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького. — К. 1932.
8. Оліфіренко В. В. Слобожанська хвиля: навч. посіб. з укр. л-ри Північ. Слобожанщини / В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко; відп. за вип. В. С. Білецький. — Донецьк: Сх. вид. дім, 2005. — 279 с.
9. Дорошенко Д. І. Нарис історії України, том II. Варшава, 1933; 2-е видання. Мюнхен, 1966.
10. Животко А. П. Острогожчина. Прага, 1942.
11. Животко А. П. Подонь. Прага, 1943.
12. Слюсарський А. Слобідська Україна. Історичний нарис XVII — XVIII ст. — X. 1954.
13. Стецюк К. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50 — 70 роках XVII ст. — К. 1960.
14. Апанович О. Збройні сили України першої половини XVIII ст. — К. 1969.
15. Дяченко М. Етапи заселення Слобідської України в XVII і першій половині XVIII ст. // Український історичний журнал, VIII. — К. 1970.
16. Історія культури Слобідської України: навч. посіб. / В. М. Шейко, Л. Г. Тишевська ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Харк. держ. акад. культури. — 2-ге вид., виправл. і доповн. — Х. : ХДАК, 2012. — 224 с. — Бібліогр.: с. 191—199 (98 назв). — ISBN 978-966-8308-33-8
17. Історія міст і сіл Української РСР. Харківська область. — К. 1967.
18. Історія міста Харкова XX століття. — Х., 2004.
19. Слобожанська хвиля В. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко. Слобожанська хвиля: Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури Північної Слобожанщини.– Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. — 280 с. ISBN 966-7804-92-5
20. Історія Слобідської України. Навч. посібник з народознавства та краєзнавства / За ред. В. І. Торкатюка, О. Л. Сидоренка. — Х.: Основа, 1998. — 368 с. — ISBN 5-7768-0579-1
21. Історія Слобідської України: [навч. посіб. для студентів ВНЗ] / В. І. Танцюра, О. О. Пересада ; Харків. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. — Харків: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2016. — 301, [1] с. : іл., табл. ; 21 см. — Бібліогр.: с. 294—301 (146 назв), в кінці тем та в тексті. — 300 пр. — ISBN 978-966-285-220-2
22. Історія Слобідської України: підручник / Д. М. Чорний ; Харків. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. — Харків: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2016. — 263 с. : іл., табл. ; 21 см. — Бібліогр.: с. 243—263 (299 назв). — 140 пр. — ISBN 978-966-285-353-7
23. Маслійчук В. Л. Слобідська Україна. — Київ, 2008. — 72 с. — ISBN 978-966-02-4633-1
24. Маслійчук В. Л. Провінція на перехресті культур: Дослідження з історії Слобідської України XVII—XIX ст. — Х., 2007.
25. Пономарьов О. Розвиток капіталістичних відносин у промисловості України XVIII ст. — Л. 1971.
26. Титар О. В. Культура Слобожанщини: проблеми національної ідентичності. Монографія. — Харків: Райдер, 2006.
27. Чорний Д. М. Харків початку XX століття: історія міста, долі людей. — Харків, 1995.
28. Мусієнко І. В. Система судових і каральних органів Слобожанщини наприкінці XVII—XIX ст. / І. В. Мусієнко // Проблеми законності: зб. наук. пр. = Problems of legality: collection of scientific works / ред. В. Я. Тацій. — Харків: Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого, 2008. — Вип. 96. — С. 33-43.
29. Однороженко, Олег (2011). Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. ( 325-341 с.) — К.: Темпора, 2011. — 421 с. — ISBN 978-617-569-025-3. 
30. Дослідження з етнографії та історії культури Слобідської України: вибр. пр. / М. Ф. Сумцов ; упорядкув., підгот. тексту, передм., післямова та прим. М. М. Красикова ; Харк. обл. центр нар. творчості, Християн. благод. фонд ім. Андрія Первозваного, Центр. наук. б-ка Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. − Х. : Атос, 2008. − 558 с. : іл. − Бібліогр. : с. 526−550 (понад 100 назв). − ISBN 978-966-1500-11-1.
31. Желіба О. В. Геральдика східної Слобожанщини як вияв українсько-російського культурного прикордоння // Юг России и Украина в прошлом и настоящем: история, экономика, культура: сб. науч. тр. V Междунар. науч. конф. / отв. ред. И. Т. Шатохин (г. Белгород, 23-24 января 2009 г.). — Белгород: Изд-во БелГУ, 2009. — 428 с.

Російською мовою

1. (рос. дореф.) Гюльденштедт, Иоганн Антон Путешествие академика Гильденштедта по Слободско-Украинской губернии. (1771 p) Х., 1892
2. (рос. дореф.) Топографическое описание Харьковского наместничества. M., 1788.
3. (рос. дореф.) Филарет Гумилевский. Историко-статистическое описаніе Харьковской епархіи. X. 1857—1859.
4. (рос. дореф.) Головинский П. Слободские казачьи полки. П. 1864.
5. (рос. дореф.) Багалей Д. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. М. 1887.
6. (рос. дореф.) Миклашевский И. К истории хозяйственного быта Московского государства, часть І. Заселение сельское хозяйство Слободской Окраины XVII века. М. 1894.
7. (рос.) Сумцов М. Слобожане. X. 1918.
8. (рос.) Новосельский А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине 17 века. М. — П. 1948.
9. (рос.) Слюсарский А. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII — XVIII столетий. 1964.
10. (рос.) Загоровский В.. Белгородская черта. Воронеж 1969.
11. (рос.) Петров С. Д. Реформы слободских полков, проведенные А. Шаховским, в контексте российской внутренней политики 30-х годов XVIII века // Юг России и Украина в прошлом и настоящем: история, экономика, культура: сб. науч. тр. V Междунар. науч. конф. / отв. ред. И. Т. Шатохин (г. Белгород, 23-24 января 2009 г.). — Белгород: Изд-во БелГУ, 2009. — 428 с.

Німецькою мовою

1. (нім.)D. Johann Anton Güldenstädt Rußisch-Kayserl. Akademikers und Professors der Naturgeschichte ó. Reisen durch Rußland und im Caucasischen Gebürge ; Theil 2

Посилання

• Історико-географічний регіон
• Етнокультурні регіони України
• Слобідська Україна // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — 736 с. — ISBN 966-7492-05-2.
• Слобідська Україна // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1773. — 1000 екз.
• Слобідська Україна // Мала енциклопедія етнодержавознавства / Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Упорядник Юрій Іванович Римаренко [та ін.]. — Київ: Генеза, : Довіра, 1996. — 942 с. — С. 600—601.

Слобідська Україна у сестринських Вікіпроєктах
	Портал «Слобожанщина»
	Теми у Вікіджерелах?
	Проєкт «Слобідська Україна»
	Слобідська Україна у Вікісховищі?

• Блог, присвячений Слобідській Україні.
• Нарис за мотивами історичного дослідження Дмитра Багалія.

Історія   Фортифікація   Україна   Харків   Харківщина   Сумщина   Луганщина   Донеччина

п о р Регіони розселення українців Повністю або частково в межах сучасної України Бессарабія Біла Хорватія Брацлавщина Буджак Буковина Північна Буковина Шипинська земля Волинь Галичина Дике Поле Донбас Донеччина Закарпаття Запорожжя Київщина Край Герца Крим Таврія Лемківщина Лівобережна Україна Луганщина Мармарощина Північна Мармарощина Надбужжя Наддніпрянщина Наддністрянщина Надпоріжжя Надпруття Надсяння Північне Приазов'я Побужжя Поворскля Погорина Подесіння Поділля Подінців'я Подунав'я Полісся Західне Полісся Полтавщина Пониззя Поросся Посамар'я Посем'я Посулля Правобережна Україна Прикарпаття Бойківщина Гуцульщина Опілля Покуття Приорілля Розточчя Сіверщина Слобожанщина Сокальщина Угорська Русь Карпатська Україна Підкарпатська Русь Ханська Україна Харківщина Червона Русь Чернігівщина За межами сучасної України Берестейщина Берладська земля Воєводина Добруджа Донщина Жовтий Клин Закерзоння Зелений Клин Кубань Малиновий Клин Любачівщина Перемишльщина Південна Буковина Південна Мармарощина Підляшшя Пінщина Придністров'я Пряшівщина Сірий Клин Ставропольщина Стародубщина Східна Слобожанщина Терщина Холмщина Переселення та депортації Великий згін (1678—1679) Згін (1704) Згін (1711—1712) У Російській імперії (XVIII—XX століття) Біженство (1915) Виселення українців з Польщі до УРСР (1944—1946) Оптація українців Чехословаччини (1945—1947) Операція «Вісла» (1947) Операція «Захід» (1947) Радянсько-польський обмін ділянками територій (1951) Пов'язане Етнографічні групи українців Українська діаспора Діалекти української мови Історичні землі України Етнокультурні регіони України

п о р Історія України Стародавність Палеоліт Мезоліт Неоліт Трипільська культура Гети Кімерійці Сатархи-спалеї Роксолани Греки Кельти Будини Неври Гелони Алазони Скіфи Сармати Давньогрецькі колонії Північного Причорномор'я Херсонес Ольвія Скіфія Сарматія Бастарни Скіри Венеди Карпи Костобоки Готи Оюм Гуни Імперія гунів Раннє середньовіччя Племена слов'ян Анти Союз Склавини Літописні племінні союзи слов'ян Білі хорвати Дуліби Деревляни Поляни Сіверяни Тиверці Уличі Руська держава Теорії походження Норманська Руси Екзоніми Куявія Гардарикі Основні міста Київ Чернігів Переяслав Вишгород Любеч Витачів Білгород Юр'їв Родень Воїнь Вручий Володимир Перемишль Червен Белз Правителі (нелегендарні) Ігор Старий Святослав Ігорович Ольга Ярополк Святославич Володимир Святославич Святополк Володимирович Ярослав Мудрий Інші Візантійська імперія фема Херсон Кримські готи Авари Каганат Булгари Стара Велика Болгарія Кара Булгар Закарпаття Перше Болгарське царство Велика Моравія Угорське королівство Народи степу Хозарський каганат Печеніги Половці Пізнє середньовіччя Королівство Руське Галицьке князівство Волинське князівство Золота Орда Велике князівство Литовське і Руське Київське князівство Чернігівське князівство Переяславське князівство Глинське князівство Феодоро Генуезькі колонії Кримське ханство Козаччина Запорозька Січ Річ Посполита Хмельниччина Гетьманщина Руїна Коліївщина Новий час Російська імперія Малоросія Слобожанщина Новоросія Кубань Османська імперія Чортомлицька Січ Олешківська Січ Задунайська Січ Австро-Угорщина Королівство обох Галичин Королівство Галичини та Володимирії Герцогство Буковина Закарпаття Новітній час Українська революція УНР Українська Держава Директорія ЗУНР Кубанська Народна Республіка Український далекосхідний рух Кримська Демократична Республіка СРСР УСРР/УРСР Голодомор Сталінські репресії Україна в Другій світовій війні УПА Депортація кримських татар Відлига Період застою Дисидентський рух Перебудова Революція на граніті Королівство Румунія Хотинське повстання Татарбунарське повстання Польська Республіка Пацифікація у Галичині Ревіндикація Чехословаччина Карпатська Україна Сучасність Незалежна Україна Проголошення незалежності Помаранчева революція Революція гідності Російсько-українська війна (з 2014) Російське вторгнення в Україну (з 2022) Категорія Вікісховище

Словники та енциклопедії Большая российская энциклопедия · Енциклопедія України в Інтернеті · Encyclopædia Britannica Нормативний контроль Freebase: /m/056rht · VIAF: 235657652