Святий Володимир І Святославич | ||
Зображення Володимира Святославича з його срібника | ||
княжий знак | ||
| ||
---|---|---|
979 — 15 липня 1015 | ||
Попередник: | Ярополк Святославич | |
Наступник: | Святополк Окаянний | |
| ||
970 — 988/990 | ||
Попередник: | Святослав Ігорович | |
Наступник: | Вишеслав Володимирович | |
Народження: |
960 / не пізніше 963 Будутин[⇨] | |
Смерть: |
15 липня 1015 Берестове | |
Поховання: | Десятинна церква | |
Релігія: | християнство і язичництво | |
Рід: | Рюриковичі | |
Батько: | Святослав Ігорович | |
Мати: | Малуша | |
Шлюб: | Рогнеда[1][2][…], Малфріда, Анна Порфірогенета[4] і Олова | |
Діти: | Вишеслав, Ізяслав, Ярослав, Предслава, Всеволод, Прямислава, Мстислава, Святополк, Святослав, Мстислав, Станислав, Судислав, Борис, Гліб, Добронега, Позвізд | |
Висловлювання у Вікіцитатах |
Володи́мир Святосла́вич (960/963 — 15 липня 1015) — великий князь київський (979—1015), князь новгородський (970—988). Хреститель Русі. Представник варязької династії Рюриковичів. Наймолодший (позашлюбний) син київського князя Святослава Ігоровича від коханки-ключниці Малуші (імовірної дочки древлянського князя Мала). Онук київської княгині Ольги, батько київського князя Ярослава Мудрого. Молодший брат і наступник київського князя Ярополка Святославича. Захопив київський престол після міжусобної боротьби з братом (977—979). Приєднав до своєї держави землі в'ятичів (982), ятвягів (983), радимичів (984), білих хорватів (981). Воював проти булгарів (985), греків (988), вірменів (1000), поляків (1001), печенігів (996, 1015). Охрестив Русь 988 року. Встановив Київську митрополію Константинопольського патріархату. Розширив межі столиці Києва, збудував Десятинну церкву (996). Першим із руських князів розпочав карбувати власну золоту монету. Заснував Володимир (988), Переяслав (992) та інші міста. Використовував особистий знак «тризуб», що став у ХХ столітті гербом України. Помер у Берестовському палаці за Києвом. Канонізований Католицькою і Православною церквами як рівноапостольний святий. Національний герой України. Прізвиська — Великий, Святий, Хреститель, Красне-Сонечко тощо.
Дата народження Володимира невідома. Науковці в різні часи висували різні версії — між 942[7] і 970 роками (зокрема, Леонтій Войтович вважає, що не пізніше 963 року[8]). Батько Володимира Святослав народився, ймовірно, близько 938 року[9], а старший старший син Володимира — близько 979-го і не пізніше 980 року[10]. Володимир міг народитися не раніше весни 954, коли Святославу було 16—17 років (навіть роки на 3 пізніше, бо Володимир був наймолодшим з синів Святослава), і точно не пізніше весни 963 року[11]. Твердження літописця, що Володимир на момент сватання до Рогнеди (зима 977-978 років) був «детеск» не заперечує ці цифри.
Як повідомляють пізніші джерела XVI століття (Устюзький і Никонівський літописи), Володимир Святославич народився в селі Будутині, куди розгнівана Ольга відіслала Малку[12].
«Володимеръ бо бѣ от Малки, ключницы Олгинь; Малка жъ бѣ сестра Добрѣне, и бѣ Добрѣня дядя Володимеру. И бѣ рождение Володимеру в Будутине вѣси; тамо бо в гнѣве отслала ея Олга: село бо бяше ея тамо и умираючи даде его святей Богородицы.» (Никонівський літопис). |
У російській історіографії була популярна версія за якою Будутина весь — це село Будник (зараз урочище Буденик) під Псковом.[13]
За гіпотезою волинського краєзнавця Ю. Диби, літописне Будутино — це сучасне волинське село Будятичі, яке є околицею міста Нововолинська[14][15][16][17][18]. Проте Західна Волинь і Підкарпаття були завойовані Володимиром лише у 981 році, що ставить дану версію під сумнів.
Згідно з іншою версією, Володимир народився в селі Будаївка, перейменованого в 1924 році на Боярка Київської області, на території якого донині існує городище 1 тисячоліття Н. Е., оточене штучним руслом, відведеним від колишньої річки Бобредь[19]. Відомості про існування городища з палацом на ньому існують в Ставропігійній грамоті Андрія Боголюбського 1159 року.[20]
Про подальшу долю Малки літописи не повідомляють, а малолітній Володимир повернувся до Києва, де перебував під наглядом княгині Ольги. Вихованням його керував імовірно дядько по матері Добриня, оскільки у звичаях Київської Русі було довіряти виховання спадкоємців членам старшої дружини.
Після загибелі 972 року князя Святослава князівство було поділено між його синами на три частини. Києвом керував його законний син Ярополк. Восени 976 року розгорілася міжусобна війна між Володимиром і легітимними синами Святослава, яку підняв київський воєвода Свенельд. Син воєводи Лют був убитий слугами Олега, за що той підбурив князя Ярополка піти війною проти брата. Під час бойових дій Олега вбили його ж воїни, скинувши з коня.
Володимир, рятуючись, втік до свого дядька в Швецію, де одразу ж одружився з Оловою і набрав з Добринею варязьке військо і повернувшись восени 978 року спершу до Новгорода, почав війну проти київського князя.
Володимир захопив місто Полоцьк, перебивши сім'ю варязького правителя міста Рогволода. Його дочку Рогніду, засватану за Ярополка, він насильно взяв за дружину. Рогніда, яку зґвалтували на очах у її батька і братів, стала дружиною Володимира. Таким способом було «узаконено» приєднання Полоцького князівства. Потім з великим варязьким військом Володимир обложив Київ, де замкнувся Ярополк. Згідно з літописом слуга Ярополка по імені Блуд, підкуплений Володимиром, залякавши заколотом киян, змусив Ярополка утекти в маленьке містечко Родня.
У Родні Володимир заманив Ярополка на переговори, де двоє варягів «підняли його мечами попід пазухи». Вагітну дружину Ярополка, колишню грецьку черницю[21], Володимир взяв у наложниці.
Коли варязьке військо, яке привів Володимир зі Швеції, стало вимагати собі за службу данину з киян, Володимир обіцяв їм, але через місяць відмовився. Частину варягів відіслав на службу в Константинополь, порадивши візантійському імператору розвести їх по різних місцях. Іншу частину варязьких найманців Володимир залишив собі для управління містами.
За «Повісті врем'яних літ» Володимир вокняжився у Києві 980 року. Згідно з раннім «Житієм Володимира монаха Якова» («Пам'ять і похвала князю Володимиру», 2-га половина XI століття) це сталося 11 червня 6486 (978 року). Згідно з Яковом Мніхом, це сталось «въсмое» літо по смерті Святослава, тобто у 979 році (972+7). Але може бути, що «въсмое» літо насправді означає «въ смое», тобто не восьмий, а сьомий рік і справді відповідає 978 року. Що ж до літописних звісток, що Святослав княжив 28 років, Ярополк 8, а Володимир 37, то тут нічого страшного, бо з 8 років, Ярополк 2 роки був формальним співправителем батька. При додаванні 27 (літописні «28» округлені з 27) до 8 і відніманні 2 років при сумуванні результатів до 945 року (початок правління Святослава) вийде теж 978 рік. Зайняв Київський престол Володимир у віці 18-20 років.
Новий князь київський ужив заходів щодо реформи язичницького культу. Спорудив у Києві капище[22] з ідолами шести головних богів слов'янського язичництва (Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Семаргла та Мокоші, без Велеса), також є відомості, що за Володимира Великого (до його хрещення) існувала практика людських жертвопринесень богам. Людські жертвоприношення існували у Київській Русі і до Володимира, про що відомо із опису візантійським істориком Левом Дияконом жертвопринесень дітей військом Святослава Хороброго.
Оскільки існують непрямі відомості про симпатії колишнього князя Ярополка до християнської віри і його контакти з латинським Заходом, то досить імовірним є припущення про язичницьку реакцію при Володимирі, тобто боротьбу з християнством, яке утверджувалось за його попередника. Археологічним підтвердженням цього може бути знахідка на місці пантеону Володимира залишків кам'яної будови зі слідами фрескового живопису, тобто церкви, що могла бути побудованою ще за Аскольда — першого князя-християнина Київської Русі[джерело?]. Можливо, що цю церкву зруйнував Ярополк. Під час язичницького жертвоприношення у Києві загинули одні з перших християнських мучеників на Русі — варяги Федір та Іван.
«Повість врем'яних літ» так передає образ життя Володимира до хрещення:
«Був же Володимир переможений похіттю, і були у нього дружини [...], а наложниць було у нього 300 у Вишгороді, 300 в Білгороді і 200 на Берестові, у сельці, яке називають зараз Берестове. І був він ненаситний в блуді, приводячи до себе заміжніх жінок та розтліваючи дівчат». |
Православні джерела стверджують, що після хрещення князь звільнив від подружніх обов'язків усіх колишніх язичницьких дружин. Рогніді він запропонував обрати чоловіка, але вона відмовилась і прийняла чернечий постриг[23].
Варіант літопису каже, що 981 року «йде Володимир на Ляхи и взя грады их Перемишль, Червен и иныа грады, иже есть под Русью». Того ж року «і в'ятичів він переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав.»
982 року Володимир вдруге пішов походом на в'ятичів, які повстали проти князя.
983 року «пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх».
984 року пішов Володимир на радимичів і підкорив їх владі київській
985 року Володимир Святославич виступив проти Волзької Булгарії. Війна тривала з перемінним успіхом і незабаром обидві сторони погодились на мир. Умови його влаштовували більше булгар, бо булгари клялися, що «тогда не буди межди нами мира, егда камень начнет по воде плавати, а хмель погрязнути». Мир із Булгарією скріпили черговим шлюбом князя.
Головним результатом Херсонеської війни (осінь 987 — весна 988 років) було не тільки прийняття християнства у Київській Русі (988), але й союз з Візантією, якій скріпили черговим шлюбом із принцесою Анною, дочкою імператора Романа II (938–963 роки) та сестрою діючого імператора Василія II Болгаробійця. Анна народилася 963 року і померла 1011 року.
993 року «пішов Володимир на хорватів» («Повість временних літ»). Українські історики вважають, що у результаті цього походу було зруйноване велике місто білих хорватів (городище Стільсько, Миколаївський р-н на Львівщині).
Володимир Святославич першим з київських князів почав карбувати власні монети. Златник важив 4,2 грама і за вартістю був рівним візантійській номізмі та мусульманському динару. Це була високохудожня монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя і словесною легендою на аверсі. На зворотному боці (реверсі) зобразили Христа Спасителя. Такими ж були і ранні срібники з легендою «Володимир на столі — а се його срібло». Пізніші срібники на звороті замість зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб.
Володимир-Василь Святославич помер 15 липня 1015 року у своїй приміській резиденції Берестові. Останки Володимира вночі таємно перевезли до Києва і поховали в мармуровому саркофазі збудованої ним Десятинної церква.
8 років на Старокиївській горі навпроти княжого двору простояв облаштований Володимиром храм-капище, уособлюючи останню хвилю язичництва. На той час єдинобожжя у різних формах (християнство, іслам, юдаїзм) вже поширилося в тогочасному світі. Тоді на східнослов'янських землях, особливо у великих містах, поряд з язичниками існували спільноти християн, мусульман, юдеїв тощо. Постало питання вибору одного з єдинобожних віровчень як державного. Після довгих вагань Володимир Святославич разом з оточенням зупинив свій вибір на православ'ї — східної частини Римської імперії, віровченні найвпливовішої наддержави тогочасного світу.
Безпосереднім поштовхом стала політико-династична боротьба у центрі тодішнього цивілізованого світу Константинополі. Молодий спадкоємець престолу — старший син імператора Романа II — Василій (976–1025 роки) був генералами, вельможами та коханцями своєї матері поступово усунутий на політичне узбіччя. У віці 18 років, він за законам мав право очолити державні справи. Але його противники швидко об'єднали свої сили і восени 987, зібравши армію в Малій Азії, оголосили контр-імператором фактичного регента, племінника імператора Барда Фоку. Невдовзі узурпатора визнали імператором Мала Азія, Вірменія та Грузія. Молодому спадкоємцю Василію ІІ загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя Володимира, пославши до нього посольство взимку 987–988 років. Той погодився, але за умови, що Василь ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був доданий ще один пункт — Володимир зобов'язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, а вони «народ великий» (як записав один з тогочасних східних авторів).
Наприкінці 987 року Володимир послав 6-тисячне військо варязьких вояків, яке навесні 988 разом з армією Василія ІІ розбила збройні сили Фоки. З тої пори варяги стали «озброєною сокирами гвардією» — ядром охорони візантійських імператорів[24]. Але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто царствену від народження сестру. Тому у липні 988 року Володимир взяв в облогу Корсунь, і протягом дев'яти місяців таки здобув його. Про це є згадка у Лева Диякона. Згідно з ним, узяття тавроскіфами Корсуня супроводжувалося «вогняними стовпами». Вважається, що мова тут іде про «вогненний стовп» поблизу Каїра, якого спостерігали 7–12 квітня 989 року. Версія Н. М. Богданової, що слово «ознаменували» вказує на доконану подію, допомагає вирахувати, що взяття Корсуня відбулося в березні 989 року. Уклавши в Корсуні шлюб з царівною, Володимир разом із дружиною повернувся до Києва, де почав насаджувати християнство.
Основні складові сюжетної лінії Корсунської легенди, у якій висвітлено події Володимирового хрещення, буквально збігаються з повір'ями, пов'язаними зі святим джерелом та чудотворною іконою Пресвятої Богородиці в селі Будятичі (ототожнюваних з місцем народження Володимира). Ця обставина свідчить про те, що в Будятичах функціювали легенди про Святителя Київської Русі. Доказом давності цієї легендарної традиції, яка не зазнала впливів кабінетного зацікавлення літописами, є відсутність прямого вживання імені Володимира[25].
Час і місце його особистого хрещення дискусійні, натомість хрещення киян, яке він здійснив відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датував 988-го року, описуючи його так:
І коли прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями… Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, — то мені той противником буде…» А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду… а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається… |
Християнізація в Європі іноді просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору язичницьких жерців та їх прихильників. Якщо у Києві хрещення відбувалося без перешкод, як пише літопис, завдяки винятковому авторитету князя («Повість временних літ», 988 рік), то у північних володіннях Київської Русі все було інакше. Так, мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, після придушення повстання, організованого місцевим жерцем Велеса. Майже через 100 років літопис зафіксував спалахи язичницького спротиву, що також мало місце у Ростовській землі. Найконсервативніший з обрядів — поховальний — зберігав елементи язичництва аж до межі ХІІ–ХІІІ століть. Яскравим феноменом поверхневого закорінення християнського світосприйняття є язичницькі алюзії знаменитого «Слова о полку Ігоревім» (кінець ХІІ століття): автор практично не апелював до християнської символіки, натомість розлого покликався на язичницьку, згадавши Дажбога, Велеса, Хорса, Стрибога та інших.
До прийняття християнства за літописами Володимир утримував великі гареми. 300 наложниць у нього було у Вишгороді, 300 — у Білгороді (зараз село Білогородка), 200 — у Берестові. Але літописці зафіксували тільки «законні шлюби» князя і нащадків від них.
З літа 980 року третьою дружиною Володимира стала вдова Ярополка. Коли від цього зв'язку народився Святополк, супротивники Володимира говорили, що він «от двою отцю, от Ярополка и от Володимера.» Подальша доля «грекині» невідома.
У 989 7-ю дружиною Володимира стала Анна. Перед нею була болгариня, яка згідно з «Повістю врем'яних літ» народила Бориса і Гліба. При цьому пізні літописи кажуть, що Борис і Гліб були дітьми Анни. Сьогодні більш схиляються до версії про те, що Борис і Гліб народилися від Анни, аргументуючи це можливими болгарськими коренями царівни.
4. Ігор, князь київський | ||||||||||||||||
2. Святослав, великий князь київський | ||||||||||||||||
5. Ольга, княгиня київська | ||||||||||||||||
1. Володимир, великий князь київський | ||||||||||||||||
6. Мал, князь древлян | ||||||||||||||||
3. Малуша, ключниця | ||||||||||||||||
Парні образи Володимира (у хрещенні — Василя) і його матері Малки представлені в українських обрядових піснях новорічного циклу, де відобразилися у фольклорних фігурах Василя і Маланки (Меланки, Миланки). У церковному календарі день святої Меланії римлянки завершує річне коло, день святого Василя Великого його починає. Ця календарна обставина зблизила в народній уяві святого Василія і преподобну Меланію, перетворивши їх у стійку фольклорну пару, зберігши не тільки згадки про реальних історичних персонажів (Володимира і Малку), а й низку деталей, які відбивають правові норми Х ст. і характеризують тодішній побут[29].
Україна
Закордон
Враховуючи загальновизнаний вплив Володимира Великого на розвиток державності та суспільного життя на землях сучасної України, його зобразили на лицьовому боці усіх різних видів банкнот номіналом 1 гривня і чотирьох монетах України (за вагомий внесок в історію України). Також пам'ятник Володимиру Хрестителю на Володимирській гірці в Києві зобразили на банкноті номіналом 100 000 купонів. Портрет Володимира Святославича є на поштовій марці України, присвяченій 1000-річчю з дня смерті князя.
|
25 лютого 2015 року Президент України Петро Порошенко підписав Указ «Про вшанування пам'яті князя Київського Володимира Великого — творця середньовічної європейської держави Руси-України»[30]. У 2015 році поставлено пам'ятник Володимиру Великому у Гданську (Польща)[31]. Національний банк України випустив пам'ятну монету «Київський князь Володимир Великий»[32].
На прийомі на честь 1000-річчя після смерті князя й дня Хрещення Русі, президент України П. Порошенко заявив, що понад 1000 років тому князь Володимир заклав основи вільної і незалежної України. Він зазначив, що з прийняттям християнства Володимир не лише визначив європейський напрямок України, а й сприяв її духовному та науковому розвитку і поклав основи зв'язку держави із країнами Заходу.
Володимира Святославовича вшановують як рівноапостольного святого у католицькій і православній традиціях. Проте церковних документів про офіційну канонізацію київського князя немає. За юліанським календарем (старим стилем) християни згадують його 15 липня, а за григоріанським (новим стилем) — 28 липня.
Перші свідчення про вшанування святості київського князя Володимира Святославича датують XIV століттям. У календарі Євангелія 1380-х років, що походить з Московського князівства, Володимира назвали «святим»[33]. На думку С. Горбика цим московські князі намагалися довести своє право на спадщину Київської Русі[34]. Натомість в руській київській традиції — українських і білоруських церковних текстах — згадок про святість Володимира немає до XVII століття[34].
1635 року київський митрополит Петро Могила став вшановувати «мощі Володимира», які він знайшов у руїнах Десятинної церкви[35]. Відтоді Володимира проголосили рівноапостольним, помісним святим, патроном Київської митрополії й Русі-України, що перебувала на той час у складі Корони Польської. Проте «Требник» (1646 рік) Петра Могили не згадує князя Володимира серед святих[34].
З Православної церкви традиція вшанування Володимира перейшла до Української греко-католицької церкви та Католицької Церкви.
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Володимир Святославич
|
|
Стаття Володимир Святославич в українській Вікіпедії посіла такі місця в місцевому рейтингу популярності:
Представлений вміст статті Вікіпедії було вилучено в 2021-06-14 на основі https://uk.wikipedia.org/?curid=7803