Місто розташоване в північно-східній частині Донецької області, на плато Донецького кряжу, яке прорізає річка Бахмутка з правою притокою Каменуватого Яру. Плато має загальний нахил на північ до долини р. Сіверський Донець. У районі Бахмута висота вододілу на північно-західній околиці становить 200 м, оцінки висоти в центрі міста близько 84 м.
За сім кілометрів від міста проходить побудований у 1953—1958 роках канал Сіверський Донець — Донбас, який має велике значення для водопостачання міста.
У межах Донецької височини виділяється Бахмут-Торецька височина, назва якої знову відповідає назві міста.
Ґрунти
У районі міста переважають родючі ґрунти — типові та звичайні чорноземи.
Клімат
Кліматпомірно-континентальний. Літо спекотне, посушливе. Зима мінлива, іноді зі значними морозами. Найхолодніші місяці року — січень і лютий (середня температура −6…−8 °C). Максимальна глибина промерзання ґрунту 80 см, мінімальна 27 см. Найтепліший місяць — липень (+20…+25 °C). Абсолютна максимальна температура спостерігається в липні (+40 °C). Середньорічна кількість атмосферних опадів становить 500 мм. З них більша частина випадає в теплий період. У порівнянні з навколишньою місцевістю число днів із туманами, сніговим покровом більше; безморозний період менше.
Археологія
У 1930-х роках у районі Алебастрового кар'єру та 1955 року на поселенні Карла Лібкнехта виявлені кістки мамутів давньокам'яної доби[12].
Перша версія — вперше про «сторожу Бахмутську» згадується під 1571 р., коли на місці давнього займища українців створено сторожовий пункт Московського царства[15]. Ця версія про походження Бахмута аргументовано піддана критиці, оскільки всі сторожі згідно з «Розписом сторож» розташовувалися на лівому боці Сіверського Донця (Бахмутівська — напроти впадіння в нього р. Бахмут — нині с. ЯмпільКраматорського району) і не складали жодних укріплень, а були лише місцями зустрічі московської прикордонної служби для обміну інформацією (згідно зі статутом сторожової і станичної служби на сторожі не дозволялося навіть розкладати вогнище, щоб не виказати ворогові місця, у якому зустрічаються «сторожі» (прикордонники).
Як повноцінне поселення Бахмут заснували козаки Ізюмського слобідського полку приблизно в 1680—1690-х[16], за іншими даними 1701-го. Документально доведено, що острог на р. Бахмут збудували слобідські козаки з дозволу московського уряду в 1703 році[джерело?], а перший його опис складено в 1704 році. Станом на 1712 рік етнічно значно домінували українці[17].
У 1719 році стає адміністративним центром Бахмутської провінції, адміністративно-територіальної одиниці в складі Азовської та Воронізької губерній Російської імперії. Бахмутська провінція ліквідована в 1783 році[19].
У 1721 році поруч із містом відкриті поклади кам'яного вугілля. Першовідкривачами промислових покладів вугілля в регіоні Донбасу є ландрат (помічник губернатора), шляхтич українсько-польського походження Микита Вепрейський та комендант Бахмутської фортеці, капітан Ізюмського слобідського полку Семен Чирков[20].
У Бахмуті побудована Покровська церква на кошти парафіян і, значною мірою, на кошти священника Йоанна Лук'янова, який пожертвував на храм церковне начиння, наряди, ікони та книги. Покровська церква освячена 30 вересня 1732 року[21].
У середині XVIII століття Бахмут стає адміністративним центром Слов'яносербії[24].
У 1764—1765 роках створено Бахмутський гусарський полк для захисту кордонів на правому березі Сіверського Дінця (Слов'яносербії), який сформований переважно з переселених на вільні терени між річками Бахмутом і Луганню сербів, болгар, угорців та вихідців із Балканських країн; також до складу полку увійшов Молдавський гусарський полк[25].
До кінця XVIII століття втрачає значення центру солевидобування. У 1782—1783 роках закриваються спочатку солеварний завод, а потім і фортеця.
Сіль стає частиною герба Бахмута, затвердженого 2 серпня 1811 року. З 1870-х в околицях Бахмута починають розробляти поклади вогнетривкої глини та гіпсу.
У Бахмуті щорічно проводилося три ярмарки, пристосовані до церковних свят. Основним ярмарком був Петропавлівський — проводився 12 липня (у День апостолів Петра і Павла).
У 1895 році в місті вийшла перша українська книжка на Донеччині — вірші М. Чернявського[26].
У 1903 році відкрилися приватні Музичні курси Адель Мерейнес[27], випускниці Віденської консерваторії. На початку століття в Бахмуті працювали три гімназії, Реальне, Ремісниче та Духовне училища, приватні, церковноприходські та народні училища і школи. Видавалося кілька газет: «Донецьке слово», «Бахмутське життя», «Бахмутська копійка», «Народна газета».
У часи УНР
До 1917 року в Бахмуті діяли окремі групи українських націоналістів, що поширювали переважно українські п'єси. Спроба 1914 року відкрити «Просвіту» в Бахмутському повіті наштовхнулася на жорстке протистояння з боку царських чиновників[26].
7 листопада 1917 року, коли Центральна Рада своїм Третім Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки, над Бахмутською повітовою земською управою (нині — будинок коледжу транспортної інфраструктури) вперше на Донбасі піднято жовто-сині національні прапори[28]. У самому Бахмуті та навколишніх селах діють осередки товариства «Просвіта», осередки українських партій, з літа 1917 року організовуються структури «Вільного козацтва». Проте в грудні 1917 року одночасно з більшовицьким заколотом у Луганську, у Бахмуті до влади приходять більшовики, що в лютому 1918 року проголошують Донецько-Криворізьку Радянську Республіку.
Війська Слов'янської групи Окремої Запорізької дивізії Армії УНР під командуванням полковника Володимира Сікевича 26 квітня 1918 року зайняли Бахмут[29]. У Бахмут вступили німецькі й українські війська. На короткий час, до осені 1918 року, тут було розквартировано 3-й гайдамацький полк на чолі з отаманом Волохом[30]. У жовтні 1918 року незадоволені гетьманською владою мешканці підіймають Бахмутське повстання, що стало єдиним відомим повстанням на підтримку нової петлюрівської влади по всій Луганщині й Донеччині. У листопаді 1918 року, після революції у Німеччині, німецькі війська евакуюються на батьківщину, у грудні того ж року місто й повіт захоплюють загони Краснова й більше українська влада не поновлюється тут вже до часів проголошення 24 серпня 1991 року Незалежності України.
Період радянської окупації
Братська могила радянських воїнів у Бахмуті
Братські могили партизанів громадянської війни, радянських воїнів Південно-Західного фронту. 2020
25 листопада 1920 року став центром Донецької губернії. У перші роки радянської влади в Бахмуті жили та працювали довголітній голова Ради народних комісарів УСРРВлас Чубар, а також один із засновників Донецько-Криворізької Радянської Республіки — Федір Сергєєв (Артем), на честь якого 13 вересня 1924 року Президія ЦВК СРСР перейменувала Бахмут в Артемівськ[31].
У 1930—1932 роках в Артемівську проходять процеси над вчителями, звинуваченими в українському націоналізмі, більшовики арештовують і розстрілюють усіх ще живих на той час українських діячів визвольних змагань. У середині 1930-х тут спалено 70 % всього бібліотечного фонду міста[32].
5 вересня 1943 року місто займають війська СРСР[34].
У 1991 році, незадовго до проголошення незалежності України, у місті ініційовано місцевий референдум щодо повернення місту історичної назви. Утім, ініціатива не була підтримана — «за» проголосували лише 25 %[36].
12 квітня 2014 року російські сепаратисти намагалися проголосити в Артемівську «Донецьку народну республіку»[37][38]. 25 травня сепаратистам вдалося зірвати проведення виборів Президента України в місті[39]. Починаючи з 24 квітня, терористи 5 разів здійснювали спроби штурму 1282-го центру забезпечення бронетанковим озброєнням і технікою з метою захоплення військової техніки і стрілецької зброї[40][41][42][43][44]. Існують свідчення і про напади бойовиків на мирних жителів, зокрема 27 червня — на рейсовий автобус[45].
Увечері 4 липня бійці батальйону МВС «Артемівськ» здійснили розвідувальний рейд до Артемівська, під час якого відбувся бій біля будівлі прокуратури, де розміщувався штаб «ДНР», який тривав близько 20 хвилин. Під час бою обстріляно будівлю прокуратури, внаслідок чого знищено штаб терористів, спалено автомобіль «Газель», а також пошкоджено один із стовпів вуличного освітлення[46].
5 січня 2015 року молодший сержант Сергій Бабічев перебував за кермом мікроавтобуса «Богдан», котрий при перевезенні взводу резервістів потрапив у ДТП поблизу Артемівська. З «Богданом» зіштовхнувся військовий «КрАЗ». Загинуло 12 військовиків, серед них — Тарас Герасимюк, Ігор Каплуненко, Юрій Лінивенко, Роман Малюта, Максим Щіпов, ще 21 зазнав травм, 17 січня від травм помер Ігор Дідач.
12 січня зазнав смертельних поранень під Артемівськом молодший лейтенант Ярослав Чомко. 13 лютого 2015 року терористи обстріляли місто з реактивних установок, загинули дві людини, у тому числі хлопчик, другокласник місцевої школи[47]. 10 березня при виконанні бойового завдання під Бахмутом загинув солдат 43-го батальйону Андрій Володимирович Литкін[48]. 7 травня у бою під Артемівськом загинув солдат 30-ї бригади Олександр Миколайович Чебаненко[49]. Образ Олександра Чебаненка втілений у пам'ятнику загиблим воїнам Переяславщини у м. Переяслав Київської області, де похований боєць[50] 3 серпня 2015 року перед опівніччю зазнав смертельного поранення поблизу міста Артемівськ під час артилерійського обстрілу терористами взводного опорного пункту касетною міною солдат батальйону «Чернігів-1» Василь Остапчук.
23 вересня 2015 року Артемівська міська рада ухвалила рішення звернутися до Верховної Ради України про повернення місту Артемівськ історичної назви Бахмут (голосували: «за» — 31; «проти» — 8; «утрималися» — 3; не голосували — 3)[51]. 4 лютого 2016 року Верховна Рада ухвалила постанову про перейменування окремих населених пунктів та районів, яка набула чинності 18 лютого. Назва міста Артемівськ змінилася на Бахмут[52]. Також змінилися назви 76 вулиць і провулків[53].
30 квітня 2016 року в боях під Бахмутом загинув гранатометник Вадим Олександрович Тарабанов[54]. У кінці серпня 2016 під Бахмутом загинув боєць 54-ї бригади Олександр Васюк[55].
Із 73 тисяч мешканців Бахмута до початку повномасштабної війни станом на середину травня у місті залишалось трохи понад 20 тисяч[56].
17 травня 2022 року російська ракета влучила у багатоквартирний будинок. Загинуло п'ятеро осіб, серед них — дворічна дитина[57]. Станом на березень 2023 року в місті досі перебували 3000 цивільних, частина з них переховувалася від рятувальників, не бажаючи покидати місто[58].
В 20-х числах травня 2023 року російські загарбники захопили переважну частину міста, під контролем Сил Оборони України залишились будівлі у південно-західній частині в районі скверу Дружби, де знаходився (знищений на початку березня) літак-пам'ятник МіГ-17. Бої точились вздовж вулиці Чайковського[59][60][61]. Станом на 24-е травня 2023-го року частини міста контролюються силами оборони України.
Внаслідок бойових дій місто майже вщент знищено[62].
Промисловість та економіка
З давніх часів місто — великий центр видобування кам'яної солі (понад 1/3 видобутку в країні). У Бахмуті містяться НДІ «Сіль» і головний офіс «АртемСіль», тоді як соледобувні шахти розташовані в Соледарі. Станом на 2016 р. продовжується модернізація соляних рудників і солепереробних підприємств Бахмута[63].
Є заводи: металообробний (обробка кольорових металів), гірничого устаткування та інструментів, ремонтно-механічний, кераміко-трубний, скляний, черепичний. 2006 року в місті був відкритий завод французької компанії «Lafarge» з виробництва гіпсокартону та сухих сумішей.
Розвинута харчова промисловість: млини, хлібо- і м'ясокомбінат, лікеро-горілчаний завод та завод шампанських вин, молокозавод. 2006 року було відкрите ВКО «Екопродукт» з виробництва різних напоїв.
Легка промисловість: взуттєва фабрика «Світоч» і швейна фабрика. У Бахмутському районі розташовані одна з найбільших у Донбасі Миронівська ДРЕС, соляні шахти, поклади вогнетривких глин (Часів Яр), гіпсу. У Бахмуті розташовувався трест «Артемвугіллягеологія» (зараз ДРГП «Донецькгеологія»).
У 1975 році в місті працювало 64 промислових підприємства.
ЗАТ «Артемівський машинобудівний завод Вістек» (вул. Миру, 6)
ТОВ «Артемівський хлібокомбінат» (вул. Соборна, 14)
Обсяг промислового виробництва у 2003 році — 963 млн грн (на 1 жителя — 8692 грн). Індекс промислової продукції — 30,1 % 2003 до 1990 року. Викиди шкідливих речовин у 2003 році в атмосферу від джерел забруднення міста — 3,7 тис. тонн.
Обсяг реалізованої продукції підприємствами промисловості міста за січень — листопад 2015 року склав 4742,7 млн грн, що на 219,2 млн грн або 4,8 % більше, ніж за аналогічний період 2014 року[64].
Політична система
Місцева влада у Бахмуті належить міській раді, що обирається раз на чотири роки на основі загального прямого таємного виборчого права. Рада має свій виконавчий комітет.
Головою міста є міський голова, що обирається одночасно з виборами Ради на чотири роки та здійснює свої повноваження на постійній основі. Очолює виконавчий комітет міської ради, головує на засіданнях міської ради.
Міським головою Бахмута з 1991 року є Олексій Рева. На 2022 рік він керує містом вже 31 рік, що призводить, на думку деяких містян, до застою в житті міста.
У місті також розташовані органи управління Бахмутським районом: Бахмутська районна адміністрація, Бахмутська міська рада та інші.
Чисельність населення Бахмута на 1 червня 2017 року склала 75,9 тис. осіб[67].
Національний склад і рідна мова населення Бахмута. Розподіл постійного населення за найбільш численних національностей та рідної мови (станом на 2012 рік[68]).
20 шкіл (11 600 учнів), 29 дитсадків (3500 дітей), 4 ПТУ (2000 учнів), 2 технікуми (6000 учнів), музичні школи, 5 будинків культури та клубів, 12 бібліотек.
З 2014 року в Бахмуті почали з'являтися нові урбаністичні та соціальні проєкти. Реконструювали набережну річки Бахмутка, сквер на Бульварі металургів та Алею троянд. Підтримка міжнародних грантів допомогла відремонтувати лікарні, школи, бібліотеки, а 2016 року реконструювали міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді[69].
Коховський Всеволод Порфирійович (1835—1891) — педагог, письменник, генерал-лейтенант, засновник та перший директор «Педагогічного музею» у Петербурзі.
Курінний Олексій Вікторович (1986—2017) — український громадський діяч, політолог, правник, поет та експерт із розвитку української мови.
Кримський Сергій Борисович (1930—2010) — український філософ, культуролог, лауреат Шевченківської премії, заслужений діяч науки і техніки України, член Нью-Йоркської академії наук.
Нещерет Сергій Анатолійович (1965—2014) — старшина Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
Олешко Віталій Ігорович (1975—2018) — солдат резерву Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
↑Каталог річок України / Г.І. Швець, Н.І. Дрозд, С.П. Левченко. — Київ : Видавництво Академії наук Української РСР, 1957. — С. 147. — 3000 прим. Архівовано з джерела 21 грудня 2016
↑Кабузан В. М. «Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в XVIII — первой половине XIX в. (1719—1858 гг.)», Наука, М; 1976 306 с. (с. 71)
↑Верменич Я. Донбас у контексті теорій порубіжжя: соціогуманітарний аналіз / Український історичний журнал.— К., № 1 (520) за січень-лютий 2015.— С. 118. ISSN 0130-5247
↑Крути. Січень 1918 року: док., матеріали, дослідження., кіносценарій / Упоряд. Я. Гаврилюк. — К.: Вид. центр «Просвіта», 2008. — 840 с.
↑Круцик, Роман (2011). Донщина. Народна війна. Київ. с. 215–224. ISBN978–966–410–023–3. Архів оригіналу за 16 серпня 2016. Процитовано 20 листопада 2018.
↑ абСправочник «Освобождение городов: Справочник по освобождению городов в период Великой Отечественной войны 1941—1945». М. Л. Дударенко, Ю. Г. Перечнев, В. Т. Елисеев и др. М.: Воениздат, 1985. 598 с.
↑Исаев А. В. От Дубно до Ростова. — М.: АСТ; Транзиткнига, 2004.