Академічна бандура «чернігівського» типу | |
Класифікація | струнний щипковий музичний інструмент, Хордофон |
---|---|
Діапазон |
діапазон академічної бандури «київського» («чернігівського») типу |
Подібні інструменти |
Банду́ра — український народний струнно-щипковий музичний інструмент. Класичний (діатонічний) і сучасний (діатонічний або хроматичний) інструмент з родини арф, гусел та псалтиріонів. Музикант, граючи на старосвітський чи сучасній бандурі, не притискає струн на грифі, а, подібно до арфи, щипком пальців (лівої руки тощо) у потрібний момент видобуває звук певної струни, зате в XVIII і XIX ст. всі бандури використовували техніку притискання струн до грифа. Бандури XVIII ст. були більш схожі на німецькі пів-лютні, ніж на сучасні інструменти.
В ширшому розумінні до бандур зараховують кобзу — старовинний український національний струнно-щипковий музичний інструмент з родини лютневих. Музикант, граючи на кобзі, притискає струни на грифі, тримаючи її подібно до лютні, і щипком пальців у потрібний момент видобуває звук певної струни.
Існує кілька гіпотез щодо походження української бандури. Вірогідно, вона еволюційно пов'язана з кобзою, а не з гуслями. Давньоруські гуслі мали невелику кількість струн (4—5), на яких грали брязканням (рос. бряцаньем). Такий спосіб гри, притаманний балалайці, не зафіксований в Україні. До речі, не знайдено жодного зразка самих давньоруських гусель. Після об'єднання з Литовським князівством (1321 р.) русинські землі орієнтувалися у своєму розвитку на західну культуру. Імперська культурологічна асиміляція почалася з кінця XVIII ст., коли багатострунний український музичний інструмент «бандура» вже сформувався і побутував (1740 р.).
На користь тези про походження бандури від кобзи говорять такі факти:
Кобза-бандура споріднена з центральноєвропейською пандурою чи мандорою. Всі ці інструменти через середньовічну лютню походять від тюркського копуза та близькосхідного уда. Зображення кобзи-бандури відомі з XII ст.
Ще в XV ст. українських придворних бандуристів запрошували до королівського двору Польщі, а у XVIII–XIX ст. — до російського імператорського двору. Найвидатніші давні бандуристи — Т. Білоградський (відомий лютнист, XVIII ст.), А. Шут (XIX ст.), О. Вересай (XIX ст.) та ін.
На початку XIX ст. старосвітська бандура витіснила ладкову бандуру. В різний час бандура мала від 7—9 до 20—30, а то й більше струн, виготовлених із жил; пізніше їх обвивали мідним дротом. Великого поширення бандура набула серед українського козацтва. На бандурах грали мандрівні сліпці-бандуристи, які виконували пісні специфічних жанрів — історичні, думи, псальми, канти тощо.
Діатонічна багатострунна бандура — це музичний інструмент з арфоподібним способом гри (без перетискання струн на грифі). Зразок 1840 (помилково датований 1740) року знаходиться у Санкт-Петербурзькій консерваторії під назвою «бандура Недбайла».
Походження назви бандури — з латинської (Пандура) через старопольську (Barduny, i.e. Лютня).
В XVII сторіччі ладкова бандура була популярна в Україні, а з початку XVIII ст. мода на неї прийшла також у аристократичні кола Росії. Саме з метою відмежуватися від простолюдної назви «кобза» в панському середовищі і почали називати її шляхетною та модною західною назвою «бандора» на *латинській манір*. Така назва інструментів зафіксована в багатьох польських джерелах (з 1441 р.), бандура тлумачиться як "козацька лютня" (О. Фамінцин). Про те, що по містах грають на бандурах, «а селяни… на кобзі», пояснюючи в дужках, що то «рід бандури» сповіщав 1788 р. О. І. Рігельман. Більшість свідків (Бергхольц, Штелін, Беллерман т. ін.) сповіщали про бандуру XVIII ст., як «інструмент схожий з лютнею, але меншій за розміром та за кількістю струн», «тільки ручка дещо коротша», «тон абсолютно схожий з тоном лютні». Отже, мова велася саме про «козацьку лютню» — кобзу. Та поруч існували справжні бандури на «20 і більше струн…на останніх (багатострунних бандурах) не усі струни натягуються уздовж грифа, половина — на самому корпусі» (О. Фамінцин).
Отже, на початку XIX ст., поруч з лютнеподібними існували й багатострунні музичні інструменти, які «українізувавшись», почали зватися бандурами, а виконавці на них — бандуристами.
Порівнюючи бандури з вересаєвою бандурою можна констатувати, що на бандурах основними струнами для гри були коротенькі приструнки, розміщені праворуч від грифу над декою інструменту, а баси на грифі відігравали другорядну роль. На бандурі О. Вересая основні функції у виконанні мелодії та басів закладені в способі гри на грифі (як на гітарі), а шість приструнків виконували додаткову функцію — збільшення діапазону при грі в одній позиції (народний спосіб гри, при якому рука не рухається вгору по грифу, а знаходиться в одному місці).
Будь-яка відкрита струна (особливо жильна) звучить краще притиснутої без ладків до грифу. Оволодіти грою на інструменті з стабільною висотою звуку набагато легше. Тому перші приструнки і підштовхнули музикантів до створення нового багатострунного музичного інструменту, який у XIX ст. витіснив лютнеподібну кобзу, перейнявши від неї певні виконавські традиції, а у деяких сільських регіонах й назву самого інструменту.
Хроматично настроєну бандуру створив Олександр Корнієвський. Він взяв за основу діатонічну бандуру Терентія Пархоменка і добавив поміж струнами півтонові приструнки. Значно збільшив кількість струн, придумав і поставив на струнах демфер-перемикачі.[1]
У радянські часи бандура трансформована у важкий, немобільний багатострунний інструмент. Однак збереглася в первісному вигляді завдяки зусиллям архітектора і музиканта Георгія Ткаченка і сьогодні відновлена молоддю з Київського кобзарського цеху під керівництвом художника і музиканта Миколи Будника.
Сьогодні концертні бандуристи в Україні використовують інструменти київського типу переважно виробництва Чернігівської або Львівської музичної фабрики. Ці інструменти зроблені за конструкцією І. Скляра та В. Герасименка. Стандартна бандура-прима має 55—58 струн і настроєна в тональності соль мажор. Концертні інструменти відрізняються від бандури-прими тим, що мають механіку для перестроювання приструнків. Концертні інструменти мають 61—65 струн. Обидві фабрики виробляли також інструменти дитячих розмірів. Львівська фабрика випускає ще бандуру підліткову, яку теж можна замовити з механічним перестроювачем.
В діаспорі популярні бандури харківського типу конструкції братів Гончаренків. Інструменти бувають діатонічні (34—36 струн), напівхроматичні та хроматичні. Вони мають механіку для швидкого перестроювання окремих струн.
У 60-х роках були зроблені експериментальні Київсько-Харківські бандури конструкції І. Скляра які, проте, не вкорінилися в Україні. Інструмент був побудований на основі Київської бандури і для грання харківським способом не був зручний. Складна механіка для перестроювання тональності негативно впливала на акустичні властивості концертних варіантів цього інструменту.
Останнім часом зроблені спроби відродити харківську бандуру в Україні. В. Герасименко зробив декілька варіантів харківської бандури, які мають тональну механіку для перестроювання бандури, але інструменти ще недосконалі й їх ще не почали виробляти серійно.
Інноваційним напрямком бандурного мистецтва є використання інструментів у сучасних естрадних напрямках, що в радянські часи започаткував ВІА «Кобза», а в сучасній Україні активно пропагує гурт «Шпилясті кобзарі», виконуючи поряд з українським репертуаром — хіти європейської рок-музики.[2]
2015 в рамках проекту EM-VISIA бандура вперше прозвучала і в жанрі експериментальної електронної музики. Практично була доведена можливість мікроінтервального інтонування на бандурі (за принципом, який застосовується на китайському гуджені), застосовано техніку звукової обробки в реальному часі.[3]
Серед рок і метал музики найбільш яскравим гурт, що активно використовує бандуру, неодмінно є Тінь Сонця. Також бандуру можна почути в деяких композиціях харківського фольк/паган-метал гурту HASPYD.
Узагальнюючи, можна виділити кілька видів бандур відповідно до часу побутування та особливостей конструкції.
Старосвітська (інакше — народна, традиційна) бандура — діатонічна бандура, що побутувала серед незрячих бандуристів. Спосіб гри — обома руками, бандура голосником розвернута від серця виконавця. Інколи називається зінківський спосіб гри і був характерний для сліпих народних виконавців. Інструмент мав приблизно 20 струн (від 17-23), з яких 4-6 — басові струни та 15-18 — приструнки.
Панська бандура — термін який набирає поширення - діатонічна, як і старосвітська, бандура, але, на відміну від останньої, має додаткові басові струни і другу голівку під них, як на торбані.
В середині 20 століття деякі ентузіасти намагаються прилаштувати до діатонічної бандури додаткові хроматичні струни для розширення гармонічні можливості бандури. До інструменти вставили металеві кілочки – зазвичай лише для часткового хроматизування звукоряду. Про доцільність хроматизації бандури для сучасної музики писав у своєму підручнику Г. Xоткевич. Майстер О. Корнієвський почав на практиці додавати приструнки для діезів та бемолів. На цій хроматихованій бандурі стабілізувався чернігівський спосіб гри — яку почали називати Київським. Лiва рука грає тiльки на басах, а права – тiльки на приструнках.
Концертна бандура «київського» типу —по-воєнний варіант бандури, на базі хроматизованої бандури з додатком механіки для швидкого перемикання тональностей. Це концертний хроматичний інструмент вагою 8-12 кг, з перемикачами півтонів або без них з кількістю струн до 65. Від 1954 року інструменти конструкції Івана Скляра почали серійно виготовляти Чернігівська фабрика музичних інструментів.
Також такі бандури називають бандурами «чернігівського» типу через те що вбагато иробляли на чернігівській фабриці музичних інструментів.
Бандура Прима фабрики «Трембіта» має 15 (13) басових струн та 50 приструнків.[4]
Потяг до вічного «Вдосконалення» у радянський час призвів до майже повного витіснення традиційної бандури з народного побуту, а також до значної підміни понять. Сьогодні термін «бандура» позначає суто академічний концертний інструмент, на якому можна грати в ансамблях і капелах, та можна зіграти – переклади світову класику. Але цей інструмент повністю втратив здатність відтворювати традиційну народну музику українців[5].
Академічна бандура — це, як ручне фортепіано[6].
Бандура «харківського» типу – інструмент дає змогу грати по всіх струнах лівою рукою, як у старосвітській бандурі. Бандура харківського типу дає змогу поєднувати різні виконавські школи. Зразки таких бандур виготовлялися десь від середини 20-го століття. Сьогодні «харківські» бандури виготовляють у Львові та в Тернополі а також за кордоном.[7]
Є спроби об'єднати аспекти харківської та київської бандур в єдиний інструмент. Перші спроби були зроблені братами Гончаренко в Німеччині в 1948 р. Спроби в 1960-х роках здійснив Іван Скляр, у 1980-х - В. Герасименко, а нещодавно Василь Вецал у Канаді. Такий тип бандур немає широке поширення.
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Бандура |
|
Представлений вміст статті Вікіпедії було вилучено в 2021-06-14 на основі https://uk.wikipedia.org/?curid=31105