Степан Андрійович Бандера | ||||
| ||||
---|---|---|---|---|
10 лютого 1940 — 15 жовтня 1959 | ||||
Попередник: | посада запроваджена | |||
Наступник: | Степан Ленкавський | |||
| ||||
1 січня 1933 — 1 червня 1934 | ||||
Попередник: | Богдан Кордюк | |||
Наступник: | Осип Мащак | |||
Народження: |
1 січня 1909 Старий Угринів, Калуський повіт, Австро-Угорщина | |||
Смерть: |
15 жовтня 1959 (50 років) Мюнхен, Баварія, ФРН | |||
Причина смерті: | отруєння агентом КДБ Богданом Сташинським | |||
Поховання: | ||||
Національність: | українець | |||
Країна: |
Австро-Угорщина ЗУНР Польська Республіка Українська держава ФРН | |||
Релігія: | греко-католик | |||
Освіта: | Національний університет «Львівська політехніка» | |||
Партія: |
УВО (1927-1929) ОУН (1929-1940) ОУНР (1940-1959) | |||
Батько: | Андрій Бандера | |||
Мати: | Мирослава Бандера | |||
Шлюб: | Ярослава Бандера | |||
Діти: |
Наталя (26.05.1941, Сянік — 13.01.1985, Мюнхен), Андрій (16.05.1946, Мюнхен — 19.07.1984, Торонто), Леся (27.08.1947, Мюнхен — 16.08.2011). | |||
Автограф: | ||||
Нагороди: | Герой України (скасовано рішенням суду) | |||
Висловлювання у Вікіцитатах |
Степа́н Андрі́йович Банде́ра (1 січня 1909, с. Старий Угринів, Калуський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Калуського району, Івано-Франківська область, Україна — 15 жовтня 1959, Мюнхен, Баварія, Федеративна Республіка Німеччина) — український політичний діяч, революціонер, один із радикальних та чільних ідеологів, практиків і теоретиків українського націоналістичного руху XX століття[1], після розколу Організації українських націоналістів — голова Проводу ОУН-Б[2]. Разом з Миколою Лебедем був одним з організаторів вбивства Броніслава Перацького за політику пацифікації та вбивства Олексія Майлова через проведення спланованого та штучного організованого голоду на українських землях 1932—1933.
Як активний діяч УВО та ОУН має законодавчо визначений статус Борець за незалежність України у XX сторіччі[3]. 2010 року посмертно нагороджений званням Герой України, проте того ж таки року Указ Президента України про присвоєння Степанові Бандері цього звання скасовано рішенням Донецького окружного адміністративного суду[4]. Вважається національним героєм України. 2008 року визнаний третім зі ста Великих Українців після Ярослава Мудрого та Миколи Амосова за підсумками опитування громадської думи «Великі Українці».
У червні 1941 за ініціативи ОУН(б), яку очолював Степан Бандера, був створений Український національний комітет, до якого увійшли представники різних політичних напрямків, за винятком ОУН(м). Степан Бандера і Ярослав Стецько були авторами Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. Саме за його проголошення вже 5 липня 1941 року німецька влада заарештувала Степана Бандеру, спочатку призначивши домашній арешт, а з 15 вересня 1941 року його помістили в центральну Берлінську в'язницю. З початку 1942 року до серпня 1944 року Бандера перебував у концтаборі Заксенгаузен у бункері «Целленбау» у відносно добрих умовах[5][6][7]. У вересні 1944 року його звільнили та запропонували участь у керівництві антирадянського збройного руху в тилу Червоної армії[8][9], однак Бандера відхилив пропозицію та на співпрацю не погодився[10][11]. Степан Бандера і Ярослав Стецько у квітні 1944 року на нараді обговорювали завдання підривної діяльності проти СРСР з керівником таємних операцій вермахту Отто Скорцені.[12][13] Представники ОУН(б) та УПА, яку створила ОУН(б), в цей час проводили переговори з німцями,[14][15][16][17][18][19][20] а деякі підрозділи УПА у той самий час, у 1944 році, воювали з нацистами.[21]
Радянський уряд уповноважив КДБ вчинити вбивство Степана Бандери в Мюнхені, ФРН. Це здійснив радянський агент Богдан Сташинський 15 жовтня 1959 року[22].
Оцінки Степана Бандери вкрай суперечні. Одні називають його символом боротьби за незалежність України, інші ж ставляться до Бандери вкрай негативно, звинувачуючи у фашизмі, колабораціонізмі[23][24], тероризмі. Визначення «бандерівці», похідне від його прізвища, поступово стало загальним і застосовним для радянської та російської пропаганди до всіх українських націоналістів, незалежно від їхнього ставлення до Бандери[25][26][27].
Народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів, нині Калуського району Івано-Франківської області, Україна (тоді Калуський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина).
Батько: о. Андрій Бандера, (11.12.1882—10.07.1941) греко-католицький священник, був у той час парохом у селі Старому Угринові. Походив із міста Стрия.
Мати: Мирослава Бандера, (1890—1921) походила з давньої священницької родини Глодзінських (була донькою греко-католицького священника із села Старого Угринова).
Дідусь: Володимир Ґлодзінський, (1836—1913) священник Української Греко-католицької церкви, дід Степана по материнській лінії.
Брати: Олександр (25.03.1911—кінець липня 1942), Василь (12.02.1915—21.07.1942), Богдан (04.04.1919—?).
Сестри: Марта-Марія (22.06.1907—13.11.1982), Володимира (10.03.1913—11.07.2001), Оксана (22.12.1917—24.12.2008).
Дружина: Ярослава Бандера, (14.09.1917 — 17.08.1977) походила з родини Опарівських, українська політична діячка.
Діти: Наталя (26.05.1941—13.01.1985), Андрій (16.05.1946 — 19.07.1984)[28], Леся (27.08.1947—16.08.2011)[29][30]. У дитинстві діти Степана Бандери не знали справжнього прізвища свого батька й носили прізвище Попель. Про діяльність свого батька вони дізналися тільки після його смерті[31].
Внучки: Богдана, Олена[32].
Онук: Степан Андрійович Бандера (1969), народився у Вінніпезі (Канада), має диплом Колумбійського університету. Нині працює журналістом, як і його батько, який видавав у Канаді англомовну газету Ukrainian Echo[33].
Збереглася докладна автобіографія Степана Бандери[34].
Степан Андрійович Бандера народився 1 січня 1909 року в галицькому селі Старий Угринів, на території Королівства Галичини і Володимирії, що входило у склад Австро-Угорської монархії. Його батько, о. Андрій Михайлович Бандера, був греко-католицьким священником і походив з родини стрийських міщан-хліборобів Михайла й Розалії Бандер. Дружина Андрія Михайловича, Мирослава Володимирівна (1890—1922), у дівоцтві Ґлодзінська, була дочкою греко-католицького священника зі Старого Угринова о. Володимира Ґлодзінського і його дружини Катерини. Степан був другою дитиною в сім'ї після старшої сестри Марти-Марії (1907—1982). Надалі в сім'ї народилося ще шестеро дітей: Олександр (1911—1942), Володими́ра (1913—2001), Василь (1915—1942), Оксана (1917—2008), Богдан (1921—1944?) і Мирослава (народилася й померла в 1922)[35][36].
Фронти Першої світової війни 4 рази в 1914–1915 і 1917 пересувалися через його рідне село. Улітку 1917 року жителі Галичини стали свідками проявів національно-революційних зрушень і революції в армії царської Росії. У власній автобіографії Степан Бандера згадує також про «велику різницю між українськими та московськими військовими частинами».
З дитинства С. Бандера був свідком відродження й розбудови Української держави. З листопада 1918 його батько був послом до парламенту Західноукраїнської Народної Республіки — Української Національної Ради — в Станиславові й брав активну участь у формуванні державного життя Калущини.
У травні 1919 року під час наступу польських військ Степан (разом з усією родиною військового капелана УГА Андрія Бандери) був евакуйований до подільського містечка Ягільниці, де родина перебувала до вересня (батько в липні відступив разом з Галицькою Армією за Збруч)[37]. Дорогою до Ягільниці кілька днів родина о. Андрія проживала в домі родини Гафтковичів у м. Бучачі[38].
У вересні або жовтні 1919 року Степан Бандера вступив до української гімназії у Стрию, де вчився до 1927 року. У третьому класі (від 1922 р.) він став учасником Пласту; у Стрию був у 5-му пластовому курені імені князя Ярослава Осмомисла, а по закінченню гімназії — у 2-му курені старших пластунів «Загін Червона Калина».
Навесні 1922 р. від туберкульозу горла померла його мати.
У середині 1927 року Бандера успішно склав випускні іспити (матуру) в гімназії й вирішив вступити до Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина), проте польська влада відмовила в наданні молодій людині закордонного паспорта, тому він був змушений на рік залишитися в Старому Угринові. У 1927–1928 роках Степан Бандера переймався культурно-освітньою та господарською діяльністю в рідному селі (працював у читальні «Просвіти», провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував руханкове товариство «Луг» і належав до засновників кооперативів). При цьому керував організаційно-вишкільною роботою по лінії підпільної УВО в довколишніх селах.
У вересні 1928 року він переїхав до Львова й там записався на агрономічний відділ Високої Політехнічної Школи, де вчився до 1933 року. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність його арештували й ув'язнили.
У студентські роки брав активну участь в організованому українському національному житті. Був членом українського товариства студентів політехніки «Основа» та членом управи Кружка студентів-рільників. Деякий час працював у бюро товариства Сільський Господар, що займався розвитком агрокультури на західних українських землях. З товариством «Просвіта» їздив у неділі та свята у поїздки в довколишні села Львівщини з доповідями та на допомогу в організації інших подій. У ділянці молодіжних і спортивно-руханкових організацій був активним передусім у Пласті, як член 2-го куреня старших пластунів «Загін Червона Калина», в Українському Студентському Спортовому Клубі (УССК), а деякий час теж у товариствах «Сокіл-Батько» й «Луг» у Львові. Займався бігом, плаванням, лещетарством, мандрівництвом. У вільний час залюбки грав у шахи, крім того, співав у хорі та грав на гітарі й мандоліні. Не палив і не вживав алкогольних напоїв.
Ще в шкільні роки світогляд Бандери формували популярні серед західноукраїнської молоді тогочасні націоналістичні ідеї: разом з іншими гімназистами він приєднався до численних молодіжних націоналістичних організацій, найбільшими з яких були Група української державної молоді (УГГМ) та Організація вищих класів українських гімназій (ОВКІМ). У 1926 році обидві організації об'єдналися в Союз української націоналістичної молоді (СУНМ).
Аналіз факторів, що вплинули на формування світогляду Бандери, окрім виховання батька та грандіозних історичних подій, свідками яких він був у дитинстві (Перша світова, українсько-польська війна, проголошення ЗУНР), у старших класах гімназії цікавився роботами Миколи Міхновського, Дмитра Донцова та інших теоретиків та ідеологів націоналістичних рухів того часу.
Після закінчення гімназії Бандера займався підпільною роботою для УВО, поєднуючи її з навчанням і громадською діяльністю. Бандера формально став членом УВО тільки в 1928 році, отримавши призначення в розвідку, а пізніше — у відділ пропаганди.
Коли в 1929 році була створена Організація українських націоналістів (ОУН), Бандера став одним з перших членів на Західній Україні за рекомендацією Степана Охримовича. Лев Шанковський згадував, що Бандера вже в той час був «надмірно націоналістичним»[39].
Незважаючи на молодість, Бандера швидко піднявся в підпільній ієрархії ОУН на Західній Україні завдяки своїй фанатичній завзятості, силі волі, практичності, організаторській спроможності та ретельному дотриманню конспірації. Цьому сприяло й те, що формування Бандери мало замінити покоління в українському націоналістичному русі. Першим завданням Бандери було поширення підпільної націоналістичної літератури на території рідного Калуського району, а також серед львівських студентів. При цьому молодий активіст мав різні функції у відділі пропаганди, з 1930 року завідував відділом підпільних видань, згодом — техніко-видавничим відділом, а з початку 1931 року — ще й відділом доставки підпільних видань з-за кордону. Крім того, в 1928—1930 роках Бандера був кореспондентом підпільного щомісячного сатиричного журналу «Гордість нації», що виходив у Празі. Свої статті він підписував під псевдонімом Матвій Гордон. Завдяки організаторським здібностям бандерівців була створена незаконна доставка таких видань, як «Сурма», «Розбудова нації», «Український націоналіст», а також «Вісник КЕ на ЗУЗ» і журнал «Юнак», надруковані безпосередньо на території Польщі[27].
Польська поліція доклала значних зусиль проти українського націоналістичного підпілля. Всього, за словами самого Бандери, між 1930 і 1933 роками його п'ять разів заарештовували: у 1930 році з батьком за антипольську пропаганду, влітку 1931 року за спробу нелегального перетину польсько-чеського кордону, потім знову в 1931 році, цього разу за причетність до замаху на комісара бригади політичної поліції у Львові Е.Чеховського. 10 березня 1932 року Бандеру затримали в Цешині, а 2 червня 1932 року — в Тчев.
Бандера став членом Крайого проводу ОУН у 1931 році, під керівництвом крайового провідника Івана Габрусевича (червень 1931 — березень 1932), очоливши референтуру (відділ) пропаганди. Його кар'єра стрімко розвивалася: у 1932 р. заступник крайового провідника, а в середині 1933 р. призначений крайовим провідником ОУН і крайовим комендантом УВО на ЗУЗ. У липні 1932 р. Бандера з кількома іншими делегатами від КЕ ОУН на ЗУЗ брав участь у Конференції ОУН у Празі (так звана Віденська Конференція, яка була найважливішим збором ОУН після установчого конгресу).
Починаючи з 1931 р. Бандера підтримував тісні контакти із Проводом УВО-ОУН, регулярно виїжджав за кордон у справах ОУН, брав участь у конференціях ОУН у Празі (літо 1932 р.), Берліні та Данцигу (1933 р.) Зустрічався з Євгеном Коновальцем та іншими керівниками ОУН.
Під керівництвом Бандери, ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади. У цей період оунівці здійснили три політичні вбивства, що отримали значний розголос: убивство шкільного куратора Гадомського, звинувачуваного в нищенні поляками українського шкільництва та полонізації; убивство Олексія Майлова, секретаря консульства СРСР у Львові, який був одночасно агентом ГПУ при НКВС — як протест проти Голодомору в Україні; та вбивство Броніслава Перацького, міністра внутрішніх справ Польщі, за керівництва якого польська влада провела криваві акції «пацифікації» (умиротворення) українців. Степан Бандера здійснював загальне керівництво замахами на Майлова[40] та Перацького[41].
14 червня 1934 року, за день до вбивства Броніслава Перацького, Бандеру заарештувала, а потім ув'язнила польська поліція і він перебував під слідством у в'язницях Львова, Кракова й Варшави до кінця 1935 року. З 18 листопада 1935 до 13 січня 1936 відбувався Варшавський процес, на якому Бандера, разом з 11-ма іншими обвинуваченими, був суджений за належність до ОУН і за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Справа була дійсно резонансною та засвідчила, що українське національне питання стоїть дуже гостро. Судовий процес із вбивства Перацького, який впроваджував «політику умиротворення» польської влади в Україні, став справжньою трибуною для Бандери та ще 11 українських націоналістів, що були готові померти за ідею. Власне їх і засудили до смертної кари, яку згодом було замінено на довічне ув'язнення. Після того Бандера сидів у в'язницях «Święty Krzyż» («Святий Хрест») поблизу Кельць, у Вронках поблизу Познані та в Бересті до вересня 1939 року. 13 вересня, коли становище польських військ на тому відтинку стало критичним, в'язнична адміністрація та сторожа поспішно евакуювалися, в'язні вийшли на волю.
У першій половині січня 1940 року Бандера прибув в Італію. Був у Римі, де станицею ОУН керував професор Євген Онацький. Там він зустрівся зі своїм братом Олександром, який мешкав у Римі від 1933–1934, студіював і захистив докторат з політично-економічних наук, одружився й працював у місцевій станиці.
Після вбивства радянським агентом Судоплатовим Євгена Коновальця Провід ОУН очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови ПУН. Проте група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності Організації, почала домагатися від ПУН та його голови полковника Андрія Мельника зміни вичікувальної тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. У лютому 1940 року утворився «Революційний Провід ОУН» на чолі з Бандерою.
Через рік Революційний Провід ОУН скликав II Великий Збір ОУН, на якому одностайно обрано головою Проводу Степана Бандеру. Під його проводом ОУН-Б стає кипучою революційною організацією. Вона розбудовує організаційну мережу на Рідних Землях, творить похідні групи ОУН-Б з того членства, що було за кордоном, і в порозумінні з прихильними українській справі німецькими військовими колами творить український легіон та організує визвольну боротьбу, спільно з іншими поневоленими Москвою народами. Ця частина ОУН відома під назвою ОУН революційна (ОУНР) (згодом — ОУНСД «ОУН самості́йників-державників», поширена назва бандерівці).
Перед вибухом німецько-радянської війни Бандера ініціює створення в Кракові Українського Національного Комітету для об'єднання українських політичних сил до боротьби за державність.
Рішенням Проводу Організації 30 червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові. Ця подія стала спробою «поставити перед фактом» керівництво Третього Рейху та змусити визнати українську боротьбу. Проте Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю «змову українських самостійників». Як вислід — гітлерівці заарештували Бандеру після акту проголошення віднови Української Держави — 5 липня 1941. Якийсь час Провідник перебував у берлінській поліційній тюрмі на Принцреґентен-штрассе (також Володимир Стахів). У січні 1942 року разом з кількома соратниками з ОУНР потрапив до «Целленбау» — відокремленого барака («бункера») в концтаборі «Заксенгавзен», відомого місця утримування найбільш важливих в'язнів Рейху та кращими умовами ув'язнення порівняно з умовами концтабору[42][6][7].
Степан Бандера і кілька інших провідних членів ОУН у вересні[43] (чи грудні) 1944 р. звільнені нацистами з ув'язнення. Гітлерівці спробували приєднати до своїх сил ОУН-Б і УПА як союзників проти Москви. На чолі цього руху вони планували поставити генерала А. Власова. Після таємної наради (брали участь Бандера, Мельник, А. Лівицький, П. Скоропадський) таку гітлерівську пропозицію Степан Бандера відкинув. Також гітлерівцям поставили умову: зректись усіх претензій на українські землі, визнати повноважним органом влади України спеціальний комітет, який мав діяти окремо від «комітету народів Росії» А. Власова[44].
Одним зі співв'язнів провідника в бункері «Целленбау» був, зокрема, польський генерал Стефан Ровецький — головний командант Армії Крайової, з яким вони мали таємну розмову. Пізніше генерал писав своїм соратникам: «… уже зараз мусимо рахуватися з утратою наших східних земель на користь українців»[43].
У 1943 році постала кризова ситуація в рядах ОУНР на Українських землях, до того, як у травні ЇЇ очолив Роман Шухевич, адже не було ще чіткого плану, форм та методів революційної боротьби організації за тодішніх воєнних обставин. Тому на місцях члени ОУН, відчували вимогу часу, почали розгортати боротьбу проти гітлерівців. Степан Бандера у власній статті «Командир-провідник: (Слідами сл. пам. Романа Шухевича)» написав:
Зокрема на Волині крайова ОУН почала самочинно переходити на повстанські форми боротьби з участю широких народніх мас, враховуючи необхідність боронити населення від вивозу до Німеччини на невільничу працю, від гітлерівського терору й грабунку.[45] |
На Крайовій ширшій нараді Проводу ОУН-Б на Українських Землях у лютому 1945 р., що була тлумачена, як частина Великого Збору ОУН-Б, обрано нове Бюро Проводу в такому складі: Бандера, Шухевич, Стецько. Цей вибір підтвердила Конференція ЗЧ ОУН-Б 1947 р. і тоді Степан Бандера став знову Головою Проводу всієї ОУН-Б. Як Провідник ОУН-Б, Бандера у післявоєнний час вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Він завзято організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН-Б, які втримують зносини з Краєм постійно аж до його смерті.
1948 року в Закордонних Частинах ОУН-Б утворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній. Він категорично виступає проти ідей демократизації ОУН та відмови від авторитарних, тоталітарних методів її діяльності. Посилаючись на твердження опозиції, що ідеологія і програма ОУН не витримали проби життя в зустрічі з настроями цілого українського народу, Бандера заперечив її погляди як хибні й на тому тлі розвинув теорію подвійної політичної програмовості ОУН — одна програма, за його твердженням, мала би бути призначена для членства і прихильників націоналізму, а друга для сторонніх чинників. Перша повинна бути основною вірою Руху і підґрунтям для виховання кадрів та загалом мала б залишитися незмінною незалежно від зовнішніх обставин. Бандера вважав, що таку програму ОУН вже створила, має її, і вона не потребує жодних змін та доповнень. Друга програма повинна існувати для зовнішнього вжитку. Вона може мінятися залежно від обставин і міжнародного становища. Вона повинна узагальнювати передусім способи тактики і їх широко пропагувально використовувати[46].
У грудні 1950 р. Бандера під тиском звинувачень в авторитаризмі пішов з посту Голови Проводу ЗЧ ОУН-Б. 22 серпня 1952 р. він залишив також пост Голови Проводу всієї ОУН-Б. Проте це його рішення не схвалила жодна компетентна установа ОУН-Б, і Бандера залишився надалі Провідником ОУН-Б до своєї смерті 1959 року.
1955 р. відбулася 5-та Конференція ЗЧ ОУН-Б, яка наново вибрала Головою Проводу ЗЧ ОУН-Б Степана Бандеру, і з того часу робота організації знову проводилася активно.
Напруженими для родини були повоєнні роки, адже радянські спецслужби полювали не лише за провідником національного руху, а й за його дітьми. Наприклад, до 1948 року сім'я шість разів змінюватиме місця проживання: Берлін, Інсбрук, Зеєфельд, Мюнхен, Гільдесгайм, Штарнберг. Зрештою, через необхідність дати доньці хорошу освіту, родина у 1954 році остаточно переїжджає до німецького міста Мюнхен (Баварія). Батьки намагались приховати від Наталки важливість особи її батька, щоби не наражати дівчинку на небезпеку. Спогади Наталки, доньки Степана Бандери, про той час[47]:
Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних спостережень, постійної зміни прізвища, як і через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера — це мій батько. |
Саме в Мюнхені Степан Бандера провів останні роки життя, проживаючи під паспортом на ім'я Штефан Попель. За однією з версій, паспорт залишився йому від львівського шахіста Степана Попеля, який у 1944 р. покинув Україну, на початку 1950-х років жив у Парижі, а 1956 року переїхав до США[48].
15 жовтня 1959 року в під'їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 (нім. Kreittmayrstraße), в Мюнхені о 13:05 знайшли ще живого, залитого кров'ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрілив в обличчя Степану Бандері струменем розчину ціаніду калію.
Радянська офіційна пропаганда поспішила звинуватити в скоєнні цього злочину міністра у справах біженців ФРН Теодора Оберлендера, з яким Степан Бандера мав тісні зв'язки під час Другої світової війни. Нібито за наказом цього політика «ліквідували» керівника ОУН. У Бонні до цієї версії поставилися скептично.
Також серед українських емігрантів почали стрімко поширюватися чутки про те, що Степан Бандера став жертвою західнонімецьких спецслужб. Цю версію поліція відразу ж відкинула. Керівник ОУН активно співпрацював з британською розвідкою. Малоймовірно, що Бонн вирішив спровокувати конфлікт з Лондоном.
Два роки пізніше, 17 листопада 1961 року, німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелєпіна та Хрущова.
Після докладного слідства проти вбивці відбувся так званий «процес Сташинського» з 8 по 15 жовтня 1962 року. Ухвалу проголошено лише 19 жовтня — вбивцю засуджено на 8 років в'язниці.
Німецький Верховний Суд у Карлсруе затвердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери є радянський уряд у Москві. В інтерв'ю російській газеті «Комсомольская правда», оприлюдненому у номері за 6 грудня 2005 року, колишній голова КДБ СРСР Володимир Крючков визнав, що «вбивство Степана Бандери було одним з останніх усунень КДБ насильницькими методами небажаних елементів»[49].
20 жовтня 1959 року Степана Бандеру поховали на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф[50] на 43 полі, координати могили 48°06′40″ пн. ш. 11°29′54″ сх. д. / 48.11122° пн. ш. 11.49844° сх. д.
15 жовтня 2018 року в німецькому Мюнхені прокремлівський пропагандист Грем Філліпс зірвав прапори з могили лідера ОУН Степана Бандери і прикріпив до могильного хреста банер з написом «Тут похований український нацист Степан Бандера». Відповідне відео він опублікував у YouTube. Поліція Мюнхена зафіксувала факт неналежної поведінки прокремлівського пропагандиста Грема Філліпса на могилі провідника ОУН Степана Бандери.[51].
З приводу події навколо могили Степана Бандери в Українському інституті національної пам'яті зазначено:[52]
«Цей випадок не лише закликає нас до реакції на рівні Міністерства закордонних справ України, але водночас знову порушує надзвичайно важливе питання — створення Українського національного пантеону. Посилення заходів безпеки, яких можна б було вжити на кладовищі Вальдфрідгоф щодо охорони могили Степана Бандери, — це лише часткове вирішення проблеми чи навіть більше – відтермінування нового акту вандалізму, які щоразу заохочуються Москвою і її прихильниками», — прокоментував співробітник Українського інституту національної пам'яті Павло Подобєд. |
24 липня 2022 року здійснено ще один акт вандалізму — невідомі вандали розмалювали могилу лідера українського націоналістичного руху Степана Бандери. Зловмисники фарбою нанесли на кам'яний хрест зображення серпів і молотів[53].
З початком окупації України нацистськими військами один із загонів опору очолив молодший брат Степана — Богдан. Він загинув 1942 чи 1943 року.
5 липня 1941 року у Кракові Степан Бандера був заарештований. За ним до Берліна поїхала дружина Ярослава з тримісячною донькою Наталкою, щоб перебувати близько до чоловіка. Бандеру утримували спочатку у в'язниці, потім — у концтаборі Заксенгаузен (мав кращі умови, ніж інші в'язні), де він перебував до 1944 року. Братів Олександра (доктора політекономії) та Василя (випускника факультету філософії Львівського університету) у 1942 році вбили польські наглядачі-капо у концтаборі Аушвіц[54][55].
О. Андрія Бандеру — батька Степана, вбито радянською владою. Сестер Оксану та Марту-Марію у 1941 р. заарештовано і заслано до Сибіру (Красноярський край). Керівництво СРСР десятиліттями не дозволяло їм повернутися до України — Марта-Марія Бандера померла на чужині у 1982 році, а літня Оксана Бандера повернулася на Батьківщину лише у 1989 році після майже 50 років життя у Сибіру. Вона померла 24 грудня 2008 року.
Ще одна сестра — Володимира — перебувала у радянських виправно-трудових таборах від 1946 по 1956 рік.
Нейтральність цього розділу під сумнівом. (січень 2023) |
Історик Андрій Портнов писав, що аж до своєї смерті у 1959 році Бандера залишався прихильником авторитарної та насильницької політики.[56] Хоча у всіх своїх публікаціях Бандера зазначав: у суверенній Українській Державі має бути забезпечена можливість для існування і розвитку різних політичних угруповань. У книзі «Перспективи української революції» Бандера пише: «Монопартійно-тоталітарна система шкідлива для розвитку нації, завжди згубна для панівної політичної моно партії і її ідей. Як для цілої нації, так і для кожного здорового політичного руху найсприятливішим є такий лад, в якому панує справжня свобода, в якому ідеї, політичні програми й концепції вільно розвиваються й змагаються між собою, політичні організації вільно плекають, поширюють і ведуть свою діяльність. При цьому є свобідна конкуренція, порівняння, взаємний вплив, ріст і поширення того, що найкраще себе виправдує, зникання всього непридатного, менше вартісного, слабого чи віджилого. В такому ладі, в такій атмосфері свободи націоналістичний рух має більше шансів піддзеркалити душу українського народу й зробити йому найкращі послуги. А про те ж ідеться. В системі справжньої свободи суперництво між різними ідеологічними, суспільно-політичними течіями й організаціями розв'язується критеріями ідейно-морального порядку, а не примусом і насильством. Ми боремося за такий лад справжньої свободи і будемо його реалізувати. По овочах пізнається дерево, а чинники політичного життя — по ділах».[57]
Підтримуючи демократичні принципи функціонування ОУНР, він тричі обирався на пост голосуванням.[58][59][60]
Бандера і його прихильники атакували не лише польські структури, а й українські, які колаборували з польським урядом та виступали проти ідеї незалежної України. Автономія України у складі іншої держави, розірвання її на частини були для Бандери абсолютно неприйнятними. Ярослав Грицак, відомий доволі упередженим ставленням до лідера українських націоналістів, стверджує: «із 63 жертв замахів під час війни[якої?] 36 — були українцями, з них — лише один комуніст. Діяльність у будь-якій легальній структурі була для прихильників Бандери „гнилим компромісом“, зрадою ідеалів революції».[61] Твердження Грицака про кількість жертв повністю не відповідає дійсності, оскільки не вказано під час якої війни та за який проміжок часу. Своєю чергою польські історики Гжегож Мотика та Люцина Кулінська тільки за один 1922 рік наводять цифру у 22 загиблих польських представників влади та 13 українців-угодовців.[62][63]
Особисто був глибоко віруючою людиною, практикуючим християнином. Виступав за свободу совісті і вважав, що справжнє сповідування і підтримування живої християнської віри — це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху.[64][65][66]
Бандера вважав за необхідне забезпечити для національних меншин повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах та повну свободу національного розвитку, відповідно до міжнародних засад щодо національних меншин. При умові, що національні меншини будуть лояльними до Української Держави.[67][68][69][70]
Був прихильником спільної боротьби поневолених націй проти комуністичного імперіалізму. Підтверджував, що Україна не мала, не має і мати не буде щодо своїх сусідів чи інших народів жодних імперіалістичних цілей.[60][71][72][59]
Для нашої визвольної політики важливим є, щоб українська визвольна революція була повністю оцінювана, як продовження історичної боротьби України з Москвою, з московським імперіялізмом, і то всякої породи, не тільки большевицької. Ця боротьба не припиниться аж до повного зреалізування нашої мети, якою є цілковий розрив між Україною і Москвою, відбудова Самостійної Соборної Української Держави, розвалення СССР і побудова самостійних, національних держав у підсоветській Европі й Азії, повний розгром російського імперіялізму та створення навколо Росії, замкненої в її власних кордонах, такої системи держав, щоб вона не могла більш виступати з імперіялістичною агресією. І далі, щоб світ знав, що Україна буде продовжувати боротьбу проти всяких сил, які хотіли б її поневолювати, нищити її державну незалежність і суверенність, або які посягали б по українські землі. [73] |
Заявляв, що український націоналістичний рух не має нічого спільного з нацизмом, фашизмом або націонал-соціалізмом. Послідовно виступав проти тоталітаризму, імперіалізму, расизму та комунізму.[74][75][60]
Американський історик Тімоті Снайдер вважає, що Бандера у 20-х і 30-х роках за ідеологією був фашистом[76][77][78]. За його словами:
Бандера хотів перетворити Україну на однопартійну фашистську диктатуру без національних меншин[76]. Бандера також у 20-х і 30-х роках за ідеологією був фашистом. Але це було в часи, коли багато європейців були фашистами. Французькі письменники були фашистами, румунські філософи були фашистами, італійський уряд був фашистський.[78]
На думку американського професора політології Олександра Мотиля:
…сучасні українці, які вважають Бандеру героєм, возвеличують його і непримиренний опір Радянському Союзу його руху протягом 1939—1955 рр. Ніхто не розглядає насильство націоналістів проти поляків і євреїв як щось похвальне, але й мало хто вважає його головним у тому, що представляють Бандера і націоналісти: у відмові від усього радянського, запереченні антиукраїнських наклепів і безумовній посвяті незалежності України. Бандеру і націоналістів розглядають також як протилежність корумпованій, користолюбній українській еліті, яка зле керувала Україною протягом останніх 20-ти років.[79][80]
Кандидат історичних та доктор політичних наук Олександр Сич вважає, що
для ворогів України та її недоброзичливців за кордоном ім’я Провідника Організації Українських Націоналістів завжди було ненависним, воно слугує жупелом для страхання як громадян своїх країн, так і самих українців через різного роду дезінформаційні пропагандистські «вкиди»[68]
Український політик і військовий ЗСУ, організатор «Бандерівських читань» Юрій Сиротюк так означив роль Степана Бандери в сучасній Україні:
Проти кого найбільше спрямована лють Путіна та інших ворогів України? Проти Степана Бандери. Навіть на небі він не дає їм спокою. А чому? Тому що Бандера і бандерівці зруйнували їхній план знищення України та колонізації України, стертя нашої ідентичності. Бандера і нині важливий. Бо - це символ Свободи. Правди. Перемоги.[81]
Український історик та політик Володимир В'ятрович вважає, що «Бандера — це смерть російської імперії й перемога України»
Бандера — це про те, що українці чинитимуть опір навіть у здавалося б безнадійній ситуації. Бандера — це про величезний потенціал опертя на власні сили, потенціал, який нині в основі успішного спротиву російській агресії, який міняє геополітичне становище України в світі. Бандера — це про гру в довгу, про віру в людей і їхню снагу відстояти свободу. Бандера — це про смерть російської імперії і перемогу України.[82]
За наслідками опитування соціологічної групи Рейтинг, які озвучив директор групи Олексій Антипович, за скасування указу третього президента України Віктора Ющенка про надання лідеру Організації українських націоналістів (ОУН) Степану Бандері звання Героя України в березні 2010 року виступали 53 % респондентів, в квітні 2011-го їхня кількість зменшилася до 51 %. Між тим, збільшилася кількість супротивників ідеї скасування документа — з 28 до 32 %[83].
Опитування, проведене на початку травня 2021 року Фондом «Демократичні ініціативи» спільно з соціологічною службою Центру Разумкова показало, що діяльність Степана Бандери як історичної постаті позитивною для України вважають 32 % громадян, стільки ж вважають його діяльність негативною; ще 21 % вважають діяльність Бандери наскільки позитивною, настільки й негативною[84]. Згідно із даними соцопитування, позитивне ставлення переважає на заході України (70 %); у центральному регіоні держави по 27 % опитаних вважають його діяльність позитивною чи негативною; негативне ставлення переважає на півдні і сході України (діяльність вважають негативною для України 54 % та 48 % опитаних відповідно)[84].
4 травня 2022 року за результати опитування соціологічної групи Рейтинг 74 % українців відповіли, що позитивно ставляться до Степана Бандери[85]. Керівник групи Олексій Антипович підтвердив ці дані і у жовтні 2022 року в інтерв'ю для «ВВС News Україна».[86][87]
Прізвище «Бандера» стало одним із символів українського національно-визвольного руху XX сторіччя. Після проголошення незалежності багато молодіжних, політичних та громадських організацій названо на його честь. Одною з неформальних назв Львова є «Бандерштадт», тобто «місто Бандери». На Волині проводять музичний фестиваль «Бандерштат».
1964 року Нідерландський письменник Рогір ван Аарде написав роман «Замах», присвячений політичному вбивству Степана Бандери.
У 1995 році режисер Олесь Янчук зняв фільм «Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені» про повоєнну долю Степана Бандери та загонів УПА. Пізніше, у 2000 році він зняв фільм «Нескорений». В обох фільмах роль Степана Бандери виконує Ярослав Мука.
2001 року Організація українських націоналістів революційна заснувала в Києві міжнародну благодійну організацію — Центр національного відродження імені Степана Бандери.
У проєкті «Великі українці» провідник українського визвольного руху посів 3-є місце (261 247 голосів (16,12 %) від загальної кількості людей, які взяли участь у голосуванні[88]). Проєкт закінчився гучним скандалом: Бандера, якого представляв Вахтанг Кіпіані, був серед лідерів голосування, але став третім, тоді як на підтримку майбутнього переможця Ярослава Мудрого, якого представляв Дмитро Табачник, за деякими даними, в останній день голосування з 80 номерів приходило понад 100 смс щохвилини.[89] Шеф-редактор проєкту Вахтанг Кіпіані заявив, що підсумки голосування сфальсифіковано[90], утім продюсер проєкту Єгор Бенкендорф заперечив це[91]. Ведуча проєкту Ганна Гомонай висловила переконання, що слід провести службове розслідування в цій справі[92]:
…станом на 14 травня, коли в ефір вийшов документальний фільм про Ярослава Мудрого, він справді був на 4 місці. Тому, очевидно, що переважну кількість голосів, яка не тільки дозволила князю перемогти, але і зробити це з колосальним відривом від інших претендентів – Ярослав Мудрий отримав за останні 2 дні перед ефіром. |
1 січня 2009 року з нагоди 100-річчя з дня народження Степана Бандери Українське державне підприємство поштового зв'язку «Укрпошта» видало пам'ятний конверт[93], а також поштову марку[94], автором яких є Василь Василенко. На лицьовій стороні конверта поміщено зображення Степана Бандери, під яким розміщено логотип Організації Українських Націоналістів (увінчаний державним прапором України). Нижче зображення є напис «100 років від дня народження» та факсиміле особистого підпису провідника ОУН[95].
2009 та 2014 роки на Тернопільщині проголошені Роками Степана Бандери.
Починаючи з 2007 року тисячі прибічників партії «Свобода» щороку відзначають річницю з дня народження Степана Бандери, влаштовуючи 1 січня в центрі Києва смолоскипну ходу[96].
Львівська обласна рада у 2012 році стала ініціатором заснування премії імені Героя України Степана Бандери[97].
У 2014 для студентів Національного університету «Львівська політехніка» народний депутат України Ірина Фаріон заснувала студентську премію імені Героя України Степана Бандери[98].
Також на честь Степана Бандери названо 23 курінь УПЮ імені Степана Бандери.
Пам'ятники Степану Бандері є у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Дрогобичі, Коломиї, Здолбунові, Калуші, Городенці, Теребовлі, Трускавці, Бережанах, Бучачі, Дублянах, Микитинцях, Самборі, Снятині, Стрию, Бориславі, Заліщиках, Червонограді, Мостиськах, селах Козівка, Вербів[99], Грабівці та Середній Березів. У місті Турка у 2009 році закладено постамент для пам'ятника Степану Бандері.
У світі діють 6 музеїв Степана Бандери:
На честь Степана Бандери названі проспекти в Тернополі та Києві, вулиці у Львові, Луцьку, Сумах, Дубровиці, Рівному, Коломиї, Івано-Франківську, Умані, Червонограді, Дрогобичі, Стрию, Долині, Калуші, Ковелі, Володимирі-Волинському, Городенці, Кам'янці-Подільському, Ізяславі, Сколе, Шепетівці, Житомирі, Броварах, Борисполі[100] та в інших населених пунктах.
Вулиця Степана Бандери існує в місті Лос-Анджелес[2] [Архівовано 23 липня 2018 у Wayback Machine.]
На початку її незалежності у столиці Чечні, в Грозному, існувала Вулиця Степана Бандери. Після приходу до влади Рамзана Кадирова вулицю перейменували.
У деяких містах України щороку 1 січня проводиться смолоскипна хода на честь Дня народження Степана Бандери. У Києві, вперше, така хода пройшла у 2007 році з ініціативи ВО «Свобода»[101]. Подібні акції проводяться і в інших містах України, зокрема у Львові, Луцьку, Івано-Франківську, Одесі[102][103][104]. З 2010 року акції проводяться в Полтаві[105], з 2011 — в Житомирі[106], з 2014 — у Дніпрі[107], з 2016 року — у Херсоні[108] і Слов'янську[109], 2017 року вперше пройшли в Запоріжжі[110] й Черкасах[111][112].
Надання звання
20 січня 2010 року, «за незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і самопожертву в боротьбі за незалежну Українську державу», Президент України Віктор Ющенко надав[113] Степанові Бандері звання Героя України з відзначенням орденом Держави (посмертно). 22 січня на урочистостях з нагоди Дня соборності в Національній опері глава держави зазначив, що «цього очікували мільйони українців і багато років». Присутні на урочистостях вітали вручення стоячи. За нагородою вийшов онук провідника ОУН, якого також звуть Степан Бандера.
Дане рішення викликало неоднозначне сприйняття як в Україні, так і поза її межами:
Це ляпас усім ветеранам ВВВ. Більшої капості він не міг зробити! Я, коли почув це, вирішив відмовитися від звання Героя України. Але мої колеги-ветерани сказали: не смій цього робити, ти заслужив це звання, і не Ющенко тобі його присвоював[116] |
Єдина стратегічна і основна його позиція була спрямована на боротьбу за здобуття української незалежності. Навіть коли було знищено підпілля України, Бандера все ж залишався знаковою постаттю і обличчям української держави, внаслідок чого його ліквідували ... Бандера виконав місію національного прапора і символом прапора залишається досі. Для таких знакових постатей як Бандера логічно було б зробити Парк Слави національних героїв, з пам'ятниками і меморіалами[119] |
2 квітня 2010 року Донецький окружний адміністративний суд визнав незаконним та скасував Указ Президента Віктора Ющенка про надання С. Бандері звання Героя України. Суд визнав протиправним і таким, що підлягає скасуванню згаданий Указ, оскільки таке звання може присуджуватися тільки громадянам держави; набуття громадянства України є можливим з 1991 року; особи, що померли до цього року не можуть бути громадянами України; Бандера Степан Андрійович помер у 1959 році, тому він не є громадянином України, через що не може бути відзначеним званням Героя України[134][135].
12 квітня 2010 року Віктор Ющенко подав апеляційну скаргу на Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 2 квітня 2010 року, мотивуючи її тим, що «рішення Донецького окружного адміністративного суду у справі не відповідає вимогам чинного законодавства України, а тому має бути скасоване»[136].
Були подані апеляційні скарги також від інших осіб.
23 червня 2010 року Донецький апеляційний адміністративний суд ухвалив апеляційні скарги залишити без задоволення, постанову Донецького окружного адміністративного суду залишити без змін. Ухвала суду апеляційної інстанції могла бути оскаржена у Вищому адміністративному суді України протягом одного місяця[137], чого зроблено не було.
12 січня 2011 року пресслужба Адміністрації Президента України Віктора Януковича повідомила, що[138]:
Ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2010 року постанову Донецького окружного адміністративного суду від 2 квітня 2010 року залишено без змін. Рішення набуло законної сили. Указ скасовано.[139] |
Ці рішення викликали дискусії у суспільстві, в тому числі щодо юридичних наслідків вказаних судових рішень.
2 серпня 2011 року Вищий адміністративний суд України залишив у силі рішення Донецького окружного адміністративного суду від 2 квітня 2010 року та ухвалу рішення Донецького апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2010 року, якими визнано незаконним указ третього президента України Віктора Ющенка від 20 січня 2010 року про надання Степану Бандері звання Героя України.
Колегія суддів не задовольнила касаційні скарги Ющенка, Юрія Шухевича (сина головнокомандувача УПА Романа Шухевича), Степана Бандери (онука Бандери), ВО Свобода і низки громадян України на дані рішення[140].
У грудні 2022 року Офіс Президента України підтвердив, що указ про присвоєння Степанові Бандері звання Герой України суд визнав незаконним і скасував[141].
Борець за незалежність України у ХХ сторіччі[3].
17 серпня 2014 року зруйновано пам'ятний хрест на могилі Степана Бандери в Мюнхені[163]. Земля на могилі з невідомих причин була перекопана. Цей акт вандалізму зафіксовано німецькою поліцією, консулом України в Мюнхені та Міністром закордонних справ України Павлом Клімкіним.
На могильному хресті Степана Бандери написали дату волинської трагедії й повісили радянський прапор[164].
Зовнішні відеофайли | |
---|---|
Орест Лютий — «Ах, Бандеро, український апостол!», опубліковано 16.04.2012 |
Зовнішні відеофайли | |
---|---|
"Бандера" — Адріано Челентано — Саблич, опубліковано 2016 |
Попередник Богдан Кордюк |
7-й Крайовий провідник ОУН 1933-1934 |
Наступник Осип Мащак |
Попередник Посада запроваджена |
1-й Голова ОУНР реально: 1940–1959 офіційно: 1941–1959 |
Наступник Степан Ленкавський |
|
|
|
|
Стаття Бандера Степан Андрійович в українській Вікіпедії посіла такі місця в місцевому рейтингу популярності:
Представлений вміст статті Вікіпедії було вилучено в 2024-01-22 на основі https://uk.wikipedia.org/?curid=1535