Симоненко Василь Андрійович

Василь Симоненко
Симоненко.jpg
Василь Симоненко
Псевдонім В. Щербань, С. Василенко, Симон
Народився 8 січня 1935(1935-01-08)[1]
с. Біївці, Лубенський район, Полтавська область, Українська СРР, СРСР
Помер 13 грудня 1963(1963-12-13)[1] (28 років)
Черкаси, Українська РСР, СРСР
·ниркова недостатність
Країна Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Діяльність поет, журналіст
Alma mater Навчально-науковий інститу́т журналі́стики Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Мова творів російська і українська
Роки активності з 1952
Жанр вірш і оповідання
У шлюбі з Людмила Симоненко
Діти Симоненко Олесь Васильович
Автограф Sign Symonenko.tif
Премії Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1995

CMNS: Симоненко Василь Андрійович у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Васи́ль Андрі́йович Симоне́нко (8 січня 1935, с. Біївці, Лубенський район, Полтавська область, Українська РСР, СРСР — 13 грудня 1963, Черкаси, Українська РСР) — український поет і журналіст, діяч українського руху опору, шістдесятник. За своє коротке життя, Василь Симоненко зміг написати кілька поезій та новел, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за ïï долю. Автор численних статей, театральних i літературних рецензій, трьох казок для дітей та дорослих: «Цар Плаксій i Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила». Збірка «Земне тяжіння» (1964) та книга «Лебеді материнства» (1981) були видані посмертно. Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (1995, посмертно).

Життєпис

Поет з'явився на світ 8 січня 1935 року в старій хаті над річкою Удай, що у селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. Зараз в цьому будинку розташований сільський музей Симоненка.

Василь Симоненко

Батька у Василька не було. Був чудовий дід, була мама, яка ніколи не сварилася за книжки, що їх хлопець читав зранку до вечора — при сонці, коли підпаском ганяв череду, і при каганці, коли вечорами гриз граніт науки, виборюючи золоту шкільну медаль. До мами приходили свататися. Та вона боялася вітчима для сина, боялася, що чужий прийде і зламає затишок його дитинства. От і не пішла ні за кого, тим більше, що живий був той, з ким одружена по закону, якого чекала з війни, з ким присягалася до смерті ділити і радість, і горе. Не вийшло ділити, вийшло все взяти на свої плечі — сильної, мужньої жінки. За словами Олеся Гончара, «його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти – ці найбезневинніші жертви війни».

Спочатку навчався у Біївській початковій школі. П'ять класів закінчив у Біївцях, а решту — у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях, до яких доводилось йти 9 км в один бік. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях із золотою медаллю в 1952 році вступив на факультет журналістики Київського університету. Водночас із Симоненком навчалися Юрій Мушкетик, Микола Сом, Валерій Шевчук, Борис Олійник. Тут він багато пише віршів, стає членом літературної студії.

Після закінчення факультету журналістики (1957) працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини» (очолив відділ пропаганди), пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. Тут Василь Симоненко зустрів свою майбутню дружину Люсю. У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь.

Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах,  у Київських лісах.

Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт... Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла – за Симоненком встановлюється нагляд.

Пам'ятник у Черкасах
Ювілейна монета

1962 року разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні (про останнє було зроблено заяву до міської ради).

Влітку 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції «Ім. Тараса Шевченка» (Сміла). На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати Василеві цигарки. Той, звичайно, обурився. Нагодилися двоє чергових міліціонерів і попросили письменника показати документи. Василь пред'явив редакційне посвідчення. Але, побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах у натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції, де жорстоко побили. На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров'я поета.

Поет розповідав, що по м'яких частинах тіла не били, в основному удари завдавалися по хребту і нижній частині спини. Знайомі письменника потім згадували, що після звільнення Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів.

З весни 1963 року хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно.

Помер у ніч проти 14 грудня 1963 року в 28-річному віці.

У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже «лежала в кишені орденоносця і орденопросця Бажана». Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.

Творчість

Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій та Лоскотон [Архівовано 4 серпня 2014 у Wayback Machine.]» (1963). Василь Симоненко прожив неповних 29 років, із них на літературну творчість припадає 10. За життя поета вийшла друком лише одна збірка — «Тиша і грім», друга побачила світ тільки після його смерті. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди".

Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні вірші Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х років. Ця поезія була сатирою на радянський лад.

Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». Відомо, те що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».

Олесь Гончар назвав Симоненка «витязем молодої української поезії», Василь Захарченко — «поетом з горніх Шевченкових долин». Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само».

Один з найвідоміших віршів В. Симоненка «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За формою, це власне колискова пісня. Але, не зважаючи на назву, це пісня люблячого батька. За змістом, духовним наповненням це заповіт поета усьому українському народу: «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Саме ці знамениті слова викарбувані на пам'ятнику В. Симоненку в Черкасах. Друга частина цієї поезії, покладена на музику А. Пашкевича, стала відомою піснею, і лунає як гімн синівської любові до рідної землі.

Напровесні 1960 року в Києві був заснований Клуб творчої молоді. Так з'явилася ініціативна група, яка ставила своєю метою об'єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України.

Хоч на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Ліною Костенко, Аллою Горською, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Миколою Вінграновським, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком, він став душею цього Клубу.

Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pp. Тематично вони становили сатиру на радянський лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка» [Архівовано 9 січня 2015 у Wayback Machine.]), зображення важкого життя радянських людей, особливо селянстваДума про щастя», «Одинока матір» [Архівовано 7 листопада 2016 у Wayback Machine.]), викриття жорстокостей радянської деспотіїБрама [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]», «Гранітні обеліски, як медузи …» [Архівовано 9 січня 2015 у Wayback Machine.]), таврування російського великодержавного шовінізму («Курдському братові [Архівовано 28 лютого 2022 у Wayback Machine.]») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї Батьківщини («Задивляюсь у твої зіниці [Архівовано 30 вересня 2016 у Wayback Machine.]», «Є тисячі доріг [Архівовано 21 вересня 2016 у Wayback Machine.]», «Український лев»[2], «Лебеді материнства», «Україні» та ін.).

Самвидавною творчістю Симоненко, за визначенням сучасної критики, став на шлях, указаний Т. Шевченком, й увійшов в історію української літератури як визначальна постать боротьби за державний і культурний суверенітет України 2-ї половини XX ст..

Доля літературної спадщини Симоненка невідома. Його самвидавна поезія, у сучасній Україні лише в незначній частині опублікована у сфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фрагментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журналі «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в збірці вибраних поезій Симоненка «Берег чекань» (1965 і 1973). Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі. «Ми настільки були враженими силою його віршів, що назвали видавництво «Смолоскип» імені Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», –  згадує директор видавництва Осип Зінкевич.

В УРСР по смерті Симоненка видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки [Архівовано 21 квітня 2014 у Wayback Machine.]» (1964), збірку поезій «Земне тяжіння» (1964), вибір із творчості «Поезії» (1966) та збірку новел «Вино з троянд [Архівовано 25 квітня 2021 у Wayback Machine.]» (1965; ці новели також увійшли у друге видання збірки «Берег чекань» за кордоном).

Радянська критика у перше десятиліття по смерті Симоненка намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим замовчуванням її, водночас канонізуючи підцензурну спадщину померлого поета як бездоганно «партійну». Але після 1972, за виразної тенденції до замовчування творчості Симоненка загалом, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі (М.Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням громадської мужності поета, дістала поезія Симоненка у самвидавній критиці (Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк).

Вшанування пам'яті

Ювілейна поштова марка на честь 80-річчя дня народження Симоненка (2015)
  • Постановою № 184-VIII Верховної Ради України від 11 лютого 2015 року 80 років з дня народження відзначали на державному рівні.[7]
  • Поштова служба України 2015 року випустила ювілейну поштову марку на честь 80-річчя від дня народження Василя Симоненка.
  • 20 травня 2015 року у внутрішньому дворику Червоного корпусу КНУ імені Тараса Шевченка відбулися урочистості з нагоди відкриття погруддя Василю Симоненку[8].
  • Іменем поета названо п'ять премій:
  1. Літературна премія «Берег надії» імені Василя Симоненка (1986—2013),
  2. Літературна премія імені Василя Симоненка НСПУ (1987—2010),
  3. Всеукраїнська літературна премія імені Василя Симоненка (2012),
  4. Лубенська районна літературно-мистецька премія імені Василя Симоненка (2000),
  5. Журналістська премія імені Василя Симоненка (2012).

Екранізації

  • Режисер Олександр Жеребко з Ангеліною Дятловою створив екранізацію поезії Василя Симоненка «Ти до мене прийшла не із казки чи сну»[9].

Твори

Поезія


Віршовані казки

Проза

Живий голос

"Унікальний світогляд та безкомпромісна любов до Батьківщини молодого чоловіка, який прожив усього 28 років, знайшли своє відображення у багатьох його життєствердних та мудрих творах. Тож нехай у школах та вузах не просто прозвучать рядки цього геніального письменника, а й він сам крізь роки звертається до молоді зі своїми думками, почуттями та намірами. Це аудіовидання — спільна робота Фонду Миколи Томенка та Національної радіокомпанії України...

До компакт-диску увійшли 17 унікальних записів * авторського виконання поетом своїх творів, а також кращі фонограми поезій Василя Симоненка та музичні твори на його вірші з фондів Українського радіо."

Видавець: Фонд Миколи Томенка "Справедлива країна" та Національна радіокомпанія України, 2008.


* Примітка: записів з живим голосом поета Василя Симоненка є 15, інші читає не він.

Vinyl disc icon.svg [http://www.discogs.com/release/2440086 Василь Симоненко – Лебеді Материнства. Живий Голос Василя Симоненка(англ.) на сайті Discogs]

Живий голос Василя Симоненка. Завантажено каналом "Guerrilla Radio", 2022. на YouTube

Вплив Симоненка на українську культуру: пісні на вірші поета

На вірші Василя Симоненка створено як мінімум багато десятків різножанрових пісень. Їх виконують і кобзарі, і панки, хіп-хоп чи поп-виконавці, і метал-гурти, і "неофолк"-виконавці "під гитару", яких часто називають "бардами", тощо.

Пісні на вірші Симоненка пише багато сучасних виконавців, але, на мою думку, сильним чином посприяло видавництво пісень на вірші радянського поета Симоненка в діаспорі, в основному в Канаді, вже починаючи з кінця 1960-х, майже одразу після смерті поета.

Найбільш популярними є пісні на такі вірші:

Примітки

  1. а б The Fine Art Archive — 2003.
  2. Ігор Мельник. Василь Симоненко: Львове, хоч трішки мене зрозумій // Zbruch, 08.01.2015 [Архівовано 8 січня 2015 у Wayback Machine.]
  3. Управління культури і туризму Полтавської облдержадміністрації. Архів оригіналу за 6 жовтня 2008. Процитовано 27 березня 2008. 
  4. Художники Львова. Проспект виставки. — Львів, 1970. — С. 28.
  5. Новые названия улиц Кривого Рога. Официальный список!. Блог города Кривой Рог| Фоторепортажи. 23 травня 2016. Архів оригіналу за 4 вересня 2017. Процитовано 10 грудня 2016. 
  6. Газета «Прес-Центр» про відкриття пам'ятника В. Симоненку. Архів оригіналу за 29 листопада 2014. Процитовано 19 листопада 2010. 
  7. Політика / Голос України.— К., № 29 (6033) за 18 лютого 2015.— С. 4
  8. Погруддя Василю Симоненку започаткувало Алею пам'яті. Архів оригіналу за 26 березня 2017. Процитовано 26 березня 2017. 
  9. Ty do mene pryishla ne iz kazky chy snu. IMDB. Процитовано 27 березня 2020. 
    Ты ко мне пришла не из сказки или сна. КиноПоиск (рос.). Процитовано 27 березня 2020. 

Посилання

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg Живий голос Василя Симоненка
Nuvola apps kaboodle.svg Василь Симоненко-Україні (Задивляюсь у твої зіниці), читає автор


'

Джерела

Інформація

Стаття Симоненко Василь Андрійович в українській Вікіпедії посіла такі місця в місцевому рейтингу популярності:

Представлений вміст статті Вікіпедії було вилучено в 2023-01-20 на основі https://uk.wikipedia.org/?curid=3684